Олена не змогла переконати Ліду, що Льоля більше схожа на дешеву шльондру, ніж на модель від високої моди, і що мати з нею справу небезпечно. Аж посварилися… І ось маєш! Ліда таки потрапила у пастку!
Сідаючи з Льолею в білий «Мерседес», вона аж розшарілася від незвичної приємності. Бритоголовий молодик, тупо жуючи жуйку, привіз дівчат у розкішний маєток за містом. Нещиро посміхаючись, Льоля відрекомендувала Ліду господарю, як майбутню кінозірку. Тому було років сорок п’ять. Кремезний, якісь стерті риси обличчя, а голос тихий та лагідний. Як безхитра, недосвідчена Ліда могла здогадатися, що перед нею високопоставлений збоченець-кібець, жадаючий лише свіжої крові?
Випили вина, Ліда чомусь знепритомніла… Отямилася під важким бридким чоловічим тілом. Гола, прикута до ліжка кайданами, вона силкувалася протистояти шаленому натиску ґвалтівника. Дарма! Її пручання ще більше заохочували розбещену тварюку. Ліда пережила такої сили шок, що ледь не втратила розум.
Коли він скинув з неї кайдани, жбурнув їй в обличчя одяг і дав шість гривень на дорогу, вона вигукнула крізь сльози:
– Будь ти проклятий, покидьку! Гори у Пеклі вічним полум’ям!
А згодом Ліда зрозуміла, що, лишившись цноти, придбала ще й дитину. Їй не хотілось жити.
«Чи звільнилася Ліда від дитини? Як вона перенесла „розтин“ тіла, принизливі тортури аборту?» – подумки питала себе Олена. Розмірковуючи про долю подруги, вона ввійшла в магазин, купила буханець чорного хліба, вийшла надвір. Спекотно і задушно. Схоже, буде дощ.
Густо сніжило тополиним пухом. Зненацька захурделило: вир гарячого повітря підхопив сіруватий пух, пил, кольорове сміття. Олена прискорила ходу, лише на мить призупинилася біля кіосків і раптом спиною відчула дивний приємний тиск сильного чоловічого погляду. Їй захотілося повернутися, та вона здолала чудне бажання.
Зграя брудних дітлахів, здійнявши куряву, пробігла повз Олену. Хлоп’я років восьми несподівано підскочило до неї і смикнуло за сумку, та вона різко потягнула сумку на себе, мале упало, забило колінце. Олена схилилася над ним, підвела його на ноги. Дитячі очі заметушилися зацькованими мишенятами.
– Отпусти меня, сволочь, отпусти! – зарюмсав малий, його брудне личко гнівно і водночас перелякано скривилося, він засіпався в Оленчиних руках.
– Я не сволочь, – лагідно заперечила Олена, – вот тебе, возьми, больше у меня нет.
Вона вклала у маленьку, чорну від бруду, долоню п’ятдесят копійок. Хлоп’я підвело голову, припинило плакати і, розглянувши її з відвертим захватом, гордовито відказало:
– Забери бабки. Вот, на тебе, добавь, купи себе шоколадку. Ты – классный бабец! – і він простягнув Олені