– Я – ні. А от Боб Теннер пробував.
– Хто тобі казав?
– Ну, він сам казав Джефові Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Бейкеру, а Джонні – Джімові Холлісу, а той – Бенові Роджерсу, а Бен – одному негрові, а той негр сказав мені. Отак!
– То й що? Всі вони брехуни. Всі, хіба що крім негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурниці! А ти, Геку, скажи мені, як Боб Теннер робив це.
– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.
– Серед дня?
– Авжеж.
– І стоячи обличчям до пня?
– Так… Мабуть, що так.
– І щось казав?
– Та, мабуть, нічого не казав. Не знаю.
– Ага!.. Та який же бісів дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нічого не вийде. Треба піти самому в лісову хащу, де є пень з дощовою водою, і там рівно опівночі стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індіанська їжа ячмінне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потім заплющити очі й швидко відійти на одинадцять кроків, тричі повернутися на місці і аж тоді йти додому, тільки ні до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все піде нанівець.
– Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.
– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бобом.
– Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.
– Справді? А як ти це робив?
– Ну, береш боба, розламуєш його на дві половинки, тоді надрізаєш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров’ю одну половинку боба й десь опівночі, за молодого місяця, закопуєш на роздоріжжі, а другу половинку спалюєш. І тоді ота половинка, на якій кров, тягтиметься до другої, а кров тягтиме до себе бородавку, і вона дуже скоро зійде.
– Усе так, Геку, твоя правда; тільки коли закопуєш ту половинку, треба ще проказати: «Біб рости, бородавка щезай і більш до мене не вертай!» – щоб було певніше. Так завжди робить Джо Гарпер, а він же їздив колись аж до Кунвілла і ще хтозна-де бував. А тепер скажи – як зводити бородавки здохлим котом?
– Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з’явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось наче як вітер повіяв чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія з собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом – і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.
– Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?
– Ні, але мені сказала баба Гопкінс.
– Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, відьма.
– Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що відьма. Вона й батечка мого заворожила, я від нього самого це чув. Іде він якось, аж бачить – вона чаклує, лихий чар на нього напускає. Він як схопить каменюку – і ледь-ледь вона відскочила, а то