– Янгол-оборонець… – прошепотів я і всміхнувся. Це сполучення мені сподобалося, воно поєднувало в собі добро і захист, добро й силу.
Я простягнув до неї руки, попри її сонні протести пригорнув до себе й обійняв. І заснув, почуваючись у повній безпеці.
16
Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.
– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.
– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?
– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.
– А скільки це буде коштувати?
– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.
– На місяць?
– На день, – поправила мене жінка.
Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?
Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.
Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.
«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.
Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.
Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.
За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.
– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.
– За об’явою.
Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.
– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов