– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче іще щось додати. – Я відпустила Аслака на день.
«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн і ще запопадливіше заходився бавити Інґрід, ніби ніщо на світі його не обходило.
Так довго батько ще зроду не обідав, хлопчик лічив кожен шматок, коли ж дійшов до четвертого, закортіло йому пересвідчитися, скільки разів доведеться загинати пальці між четвертим та п’ятим шматком, і збився з рахунку.
Нарешті батько підвівся з-за столу й вийшов надвір. «Шибки, шибки!» – задзвеніло Турбйорнові у вухах, і він кинув оком, чи цілі ті, що в хаті. Цілі, на щастя, усі до єдиної… Услід за батьком надвір вийшла й матір.
Турбйорн посадив малу Інґрід собі на коліна і сказав до неї так ніжно, аж дівча вражено глянуло на нього:
– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричці дуже хотілося. Турбйорн заспівав, а самому ноги тремтіли зі страху:
Маленька квітко,
Польова чічко,
Послухай!
Як схочеш бути милою моєю,
Розкішного плаща тобі подарую
Із золота й оксамиту,
У перлах і самоцвітах
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяє доокола…
Інґрід відповідала:
Золота королево,
Перлиста королево,
Послухай!
Не хочу бути милою твоєю,
Розкішного плаща мені не даруй
Із золота й оксамиту,
У перлах і самоцвітах,
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяє доокола…
Діти так розбавилися, що й не помітили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн міцніше притулив до себе сестричку і, як не дивно, не впав зі стільця. Батько мовчки відвернувся. Минуло з півгодини, а він і далі мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадіти, але не смів вірити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допоміг йому роздягнутися до сну; його навіть знову почало лихоманити від ляку. Натомість батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоці. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востаннє. Йому стало тепло й затишно на серці та в усьому тілі, страх миттю розтанув, як крига на сонці. Сам не тямив, як дістався ліжка, а що свою радість не міг вихлюпнути співом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шість разів з початку до кінця і шість разів з кінця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому світі немає для нього людини, дорожчої за батька.
Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотів закричати, але не зміг.
Розплющивши очі, він зрозумів, на своє превелике полегшення, що все йому тільки наснилося, і ще зрозумів, що покара таки чекає, але іншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподіватися, коли батько міряв кроками кімнату. Кремезний, невисокого зросту чоловік раз у раз зиркав з-під кошлатих брів на Аслака; той, певно, теж відчував, що ось-ось гримне грім.