Тепер дозвольте іншим допомогти вам
На перший погляд може видатися, що бути великодушним легко: просто береш і допомагаєш іншим. Але, коли справа стосується великодушності, я сказав би, що найважче її прийняти. («Дозвольте іншим допомогти» – такою була робоча назва цієї книжки.)
Наведу невеличкий приклад. Одного разу Майкл Ділл – молодий чоловік із Нью-Джерсі – гостював на Західному узбережжі. У нього були певні думки щодо того, як розширити Greenlightcommunity.com, і він домовився про зустріч із командою, яка відповідала за просування проекту в Інтернеті. Того дня я був в офісі й узяв його із собою на декілька зустрічей.
Пройшов день чи два, і я несподівано прочитав допис користувача на нашому форумі: «Зустріч із Кейтом Феррацці». Там були фрази на кшталт «Кейт справив на мене незабутнє враження». Я не міг стримати сміху, адже з власного досвіду пам’ятав, що означає бути молодим і вразливим. Не зрозумійте мене неправильно – мені було дуже приємно таке прочитати. Водночас мені було незручно через те, наскільки великодушно він описав свій візит до нашого офісу. Мені було важко повірити, що цей випадковий візит міг справити на нього таке сильне враження. Я не виділив часу на спілкування з ним, не дав жодних порад – просто запросив його як стороннього спостерігача, сподіваючись, що він устигне щось для себе почерпнути.
І тут я зрозумів: мені дуже подобалося віддавати іншим, але значно важче було приймати самому – у цьому разі приймати вдячність (яка є чудовою формою великодушності).
Не в мене одного така проблема. «Блаженніше давати, ніж брати» – усі ми знаємо ці слова з Нового Заповіту. Нам може бути незручно щось прийняти або може здаватися, що ми цього не варті. Виступаючи перед бізнесменами, я взяв собі за правило закінчувати промову словами: «Дозвольте іншим допомогти вам». Мене постійно питають: «Кейте, а якого біса хтось захоче мені допомагати?» Під цим питанням ховається страх, що вам нічого запропонувати у відповідь.
Одного разу я виступав на конференції для працівників галузі охорони здоров’я. Я попросив слухачів записати ім’я людини, яка могла б допомогти їм у кар’єрному зростанні. Люди зашелестіли папером. Я запитав, чи є серед них ті, хто не зміг придумати, хто міг би їм допомогти. (Я часто ставлю це питання під час своїх виступів, і жодного разу ніхто не підняв руку.)
Але цього разу піднялася жіноча рука. Здавалося, жінка готова була розплакатися. «Нам треба буде поговорити», – сказав я, вражений її сміливістю, адже вона встала і сказала, що не має нікого, до кого може звернутися по допомогу, хоч я і розумів, що так не може бути.
Ця зустріч виявилася доленосною для нас обох, і з того дня ми зі Сьюзан підтримували контакт. Ось як вона згадує цей момент: «Я побачила, що руку підняла тільки я, і раптом зрозуміла: я ніколи ні до кого не зверталася по допомогу, хоча сама завжди допомагаю друзям. Мої батьки померли, коли я була ще