– Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.
– Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?
Флора похитала головою.
– Не можу відповісти. Штори було опущено.
– Саме так. А дядько поводився звично?
– Думаю, так.
– Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?
Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.
– Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти, позаяк він зайнятий. І я пішла.
– Він просив, щоб його не турбували?
– О, так, а я й забула. Він сказав: «Перекажи Паркеру, що сьогодні мені більше нічого не потрібно, і щоб він мене не турбував». Я зустріла Паркера біля дверей і переказала йому дядькове прохання.
– Саме так, – підтвердив інспектор.
– Ви не розповісте мені, що вкрадено?
– Ми не… впевнені, – вагаючись, відповів інспектор.
У широко розплющених очах дівчини з’явилася тривога. Вона скочила на ноги.
– Що сталось? Ви щось від мене приховуєте?
Рухаючись, як зазвичай, непомітно, між нею та інспектором виріс Гектор Блант. Флора ледь простягнула руку, він узяв її у свої долоні, погладжуючи, наче маленьку, і вона повернулася до нього, ніби в цьому безпристрасному, кам’яному обличчі було те, що обіцяло їй підтримку та безпеку.
– Погана новина, Флоро, – тихо промовив він. – Погана новина для всіх нас. Ваш дядько Роджер…
– Так?
– Це стане для вас важким ударом. Та рано чи пізно… Бідний Роджер мертвий.
Флора відступила від нього, її очі розширилися від жаху.
– Коли? – прошепотіла вона. – Коли?
– Боюся, одразу по тому, як ви пішли, – серйозно сказав Блант.
Флора схопилася рукою за горло, коротко зойкнула – і я встиг підхопити її у повітрі. Вона втратила свідомість, і ми з Блантом перенесли її нагору та вклали в ліжко. Потім я попросив його розбудити місіс Екройд і повідомити їй новину. Флора незабаром отямилась, і я привів до неї маму, пояснивши, як дбати про дівчину. Тоді поквапився униз.
Розділ шостий. Туніський кинджал
Я зустрів інспектора на виході з дверей, що вели до кухонних приміщень.
– Як молода леді, докторе?
– Саме оговтується. З нею її мати.
– Це добре. Я допитував слуг. Усі вони стверджують, що сьогодні ввечері біля чорного ходу нікого не було. Ваш опис того незнайомця досить нечіткий. Для продовження чи не могли б ви повідомити нам щось конкретніше?
– Боюся, що ні, – з жалем відповів я. – Розумієте, ніч була темна, а хлопець мав піднятий комір пальта й насунутий на очі капелюх.
– Гм, – гмикнув інспектор. – Схоже на те, що він хотів приховати своє обличчя. Впевнені, що не знаєте його?
Я відповів, що ні, хоч і не так рішуче, як належало б: згадав своє враження, що десь чув голос незнайомця. Доволі невпевнено я пояснив це інспектору.
– Кажете,