«Чого ви сторонитесь мене? – дорікнув він, відчувши, що нездатний заспокоїти її. – Звикніть до думки, що наша несподівана зустріч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нічого не розумієте в житейських справах. Я в це не повірю».
«О, коли б ваше серце відкрилося мені раніше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – відповіла жінка. – Тоді, можливо, я тішила б себе самовпевненими надіями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустріч доводить мене до відчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нікому не кажи!».[63]
Видно, що вона страждала. Напевне, Ґендзі не пошкодував ласкавих слів і палких клятв, щоб заспокоїти її.
Та ось заспівав півень, і люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутників Ґендзі: «О, ми сьогодні добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився і Кії-но камі:
«Ви так квапитеся, ніби у вашого пана любовне побачення. Хіба не бачите, що зовсім ще темно?»
«На жаль, такого випадку більше не буде, а просто так прийти до неї я не зможу. І навіть переслати їй листа мені не вдасться, – думав Ґендзі, й серце його защеміло від болю. Коли із внутрішніх покоїв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, він уже збирався відпустити жінку, але в останню мить затримав її. «Як мені до вас писати? І ваша нечувана холодність, і моя палкість залишиться назавжди в нашій пам’яті як щось неймовірно дивовижне», – сказав він, а його обличчя у сльозах стало ще чарівнішим. Знову заспівав півень, і Ґендзі квапливо вимовив:
«Ще не скінчив я
На вашу безсердечність
Нарікати,
Чого ж тоді уранці
Півень перервав наш сон?»
Але жінка вважала себе негідною уваги такої знатної особи, тож ніякі слова Ґендзі вже не сприймала. Перед її очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, і вона тремтіла від самої думки, що буде, якщо хоча б уві сні йому відкриється її таємниця.
«Не встигла я вдосталь
На гірку долю пожалітись,
Як ніч скінчилася,
Та півня крик лиш
Подвоїв мої ридання», —
відповіла вона.
Швидко розвидніло, й Ґендзі провів жінку до дверей покою. У будинку і на подвір’ї вже шуміли люди, коли він, попрощавшись з нею, засунув двері. На душі в нього було так тяжко, ніби їх розділила гірська застава після довгожданої зустрічі.
Зодягнутий у носі, Ґендзі підійшов до південного поруччя і якийсь час милувався садом. Із західного боку гучно піднялось ґратчасте вікно – напевно, за ним стежили легковажні молоді служниці, захоплені красою його особи, що невиразно видніла над невисокою ширмою посередині галереї.
На світанковому небі ще був помітний місяць, і хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чітко. В такий час і