Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не опирався, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.
Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов’язано з ним. У чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.
– То ти не хочеш сказати, що трапилося?
Людмила стенула плічками. Відвернулася, взялася знічев’я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльоза?… Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося – палець відчув солоність маленької краплини, бо та почала вбиратися у пори шкіри.
– Ти… плачеш? – здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.
– Ні-ні, тобі здалося.
Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповзлася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.
– Я хочу тобі щось сказати, Колю, – промовила вона стиха помертвілими губами.
2 серпня
Ми зійшли з тролейбуса й побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч із темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.
– У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.
– Хіба ти ніколи його не бачив? – своєю чергою здивувалася Валерія.
– Ні, – заперечив я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.
Ми оминули хоч і низьку, але довгасту будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:
– То що все-таки сталося, Георгію?
– Нічого, – сказав я. – Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.
– Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?
– Нічого й не трапилося, – мовив я. – Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.
– Дуже мило? – недовірливо подивилася Валерія.
«Які бездонні в неї очі, – подумав я. – Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». Та проте я виплив із цих очей.
– Авжеж, – промовив уголос. – Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.
– І ти мовчки погодився?
– А що я міг зробити? Набити йому морду?
– Не погодитися. Боротися за себе. Зараз