Святошинська осінь. Доктор Клаус

силу не спинить.

      Коли п’янке безумство враз накриє,

      Розквітне різнобарв’ям краєвид,

      Захоплена чуттєвість зрозуміє,

      Як танцював безтямно цар Давид.

      Я вірю… коли будень запанує,

      Замерехтить у далині мета

      Й стривожена надія помандрує

      Туди, де мешкає примара лиш сама.

      Тоді, спинившись поглядом далеким

      Аж ген за обрієм, я саме там

      Побачу віри знак, в якій крізь спеку

      Ступав у Край прабатько Авраам.

      Я вірю… в час, коли глибока туга

      У серці лютим змієм засичить,

      Підступна думка, наче зрада друга,

      Зі споду серця зрине, щоб збудить

      Страхи минулі, а в очах постане

      Колишній жах, що сумнів живить знов.

      Молю Тебе, нехай в надії дане

      Цілюще Слово ситить мою кров!

      І як коханої єдині в світі очі

      Імлою безнадії віддалить

      Жорстокий присуд і у пітьмі ночі

      Німе питання в небо полетить,

      У серці пролунає тиха мова,

      Цей ніжний дотик вітру до щоки:

      «Коли самотність огорне раптово,

      В ту саме мить Мені найближчий ти…».

      Перед Тобою – сотні літ і миті,

      Враховані і зважені серця,

      Дитинства ранки, в старість перелиті

      У душах, що мандрують в забуття.

      Безумство сильних стріне протидію,

      Розумні засоромляться вінця.

      Коли б лише промовити «я вірю»

      У млосному передчутті кінця.

2005—2006

      «Яким самотність словом огорну?..»

      Яким самотність словом огорну?