– Забирайся звідси! – Станіслав безцеремонно зіпхнув онуку з ліжка. – І наступного разу стукай у двері!
Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потім у них промайнула образа, яка змінилася на гнів. Дівчинка мовчки вибігла з кімнати.
– І двері за собою зачини! – гукнув він їй навздогін.
– Ну ти й свиня! – гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.
– А ти куди? – здивувався Станіслав.
– Подалі від тебе, злостивцю! – їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.
Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.
– Вигнав? – лаконічно запитав її брат, присівши поруч.
– Так! – зі сльозами вигукнула дівчинка.
Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у пам’яті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».
Після цього Станіслав став до онуків лагідніший. Але вже було пізно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися відчужено, хоч і чемно.
Узагалі близнюки виявилися вельми гордими дітьми. І пустотливими. Вони були нерозлучні й завжди гралися разом, немов були одним цілим. І зуміли постояти за себе перед сусідськими дітлахами, які спробували було їх ображати.
Станіслав потайки спостерігав за онуками і, помітивши їхню гордовитість, втішився цим. «Моя кров!» – задоволено подумав він, міркуючи, що ж із ними робити далі. З Яринкою йому було зрозуміло: як підросте, то віддасть її заміж, а поки нехай із нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувався – хоч як, але це спадкоємець! Зрештою Станіслав вирішив, що дасть онукові освіту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володіти шаблею і їздити верхи.
Ось так він і з’ясував, що онуки досі не хрещені.[1] Виявляється, його син жив настільки бідно, що не мав грошей заплатити за обряд.
Тоді Станіслав вирішив охрестити онуків. Хрещену матір він знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятеля – низового козака Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку.
Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бідної вдови, а Станіслав – сином заможного купця. Їхні долі склалися по-різному: Станіслав став сотником, а Петро ще в молодості подався на Низ[2] простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крізь роки.
Дубченко,