Особисті пріоритети, забобони та ідеології розділили нас.
Спантеличили нас. Зруйнували нас.
Ми маємо подолати егоїстичні потреби, бажання й пристрасті. Позбавитися жадібності, надмірності та зажерливості. Порятунок – у самоконтролі, мінімалізмі, рівних умовах життя; одна проста мова і новенький словник зі зрозумілими всім словами.
«Оце врятує нас, врятує наших дітей, врятує людство» – так вони кажуть.
Справедливість «Відродження». Людство «Відродження».
Надія «Відродження», Зцілення і Щастя.
ВРЯТУЙ НАС!
ПРИЄДНУЙСЯ ДО НАС!
СУСПІЛЬСТВО «ВІДРОДЖЕННЯ»!
На стінах досі залишилися плакати.
Вітер тріпає їхні подерті залишки, але вони міцно закріплені і майорять над металевими та бетонними конструкціями. Деякі з них прилаштовані до стовпів, що випинаються прямо з землі; скрізь є гучномовці. Гучномовці тепер на кожному стовпі. Гучномовці попереджають людей про неминучі небезпеки, які їх оточують.
Але світ жахливо мовчазний.
У байдужому холоді містяни квапляться на фабрики, шукаючи, чим прогодувати свої родини. Надія в цьому світі стікає кров’ю під дулом пістолета.
Насправді всім байдуже до ідеї.
Люди звикли сподіватися. Вони хочуть думати, що стане краще. Вони хочуть вірити, що зможуть повернутися до звичних турбот про плітки, відпустки та суботні вечірки. «Відродження» обіцяло надто красиве майбутнє, щоб це могло бути правдою, а суспільство надто впало у відчай, щоб не вірити. Вони не усвідомили, що пожертвували своїми душами організації, яка змогла скористатися їхнім невіглаством. Їхнім страхом.
Більшість громадян надто налякані, щоб протестувати, але є інші, сильніші. Інші, що чекають слушної нагоди. Інші, що вже почали боротися.
Сподіваюся, боротися ще не пізно.
Я жадібно розглядаю кожну гілочку, що тремтить на вітрі, кожного солдата, кожне вікно, яке я можу порахувати. Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї пам’яті.
Ми все їдемо та їдемо, і я втрачаю лік хвилинам.
Ми під’їжджаємо до чогось, напевно, разів у десять більшого за психлікарню, імовірно, тут якийсь осередок цивілізації. Ззовні це непримітна будівля, що нічим не вирізняється, крім свого розміру; сірі сталеві плити утворюють чотири гладкі стіни з щілинами вікон. Непримітна будівля без жодної особливої прикмети чи позначки, що вказувала б на її справжнє призначення.
Замаскована штаб-квартира.
Усередині танка звивистий безлад кнопок і важелів, що спантеличують мене, але Адам розчиняє дверцята ще до того, як я встигаю з усім цим розібратися. Його руки знову охоплюють мій стан, мої ноги вже