– Справді, – різко зауважив він, – Іване, ще раз пошукайте пана Брейна і зараз же приведіть його сюди.
Коли двері за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дівчини з серйозністю, викликаною новим вигином справи:
– Леді Маргарет, ми вдячні вам і захоплюємося, що ви переступили через свою гордість, пояснивши поведінку майора. Однак одне незрозуміло. Як мені здається, лорд Ґелловей зустрів вас, коли ви йшли з кабінету в вітальню, а вийшов у сад, де побачив майора, тільки через кілька хвилин, чи не так?
– Ви, мабуть, пам’ятаєте, – відповіла Маргарет із легкою іронією, – що я тільки-но відмовила йому, і навряд чи ми могли йти взявшись за руки. Він усе ж таки джентльмен, тому залишився в саду – ось на нього і впала підозра.
– Але в ці кілька секунд, – вагомо заперечив Валантен, – він цілком міг би…
Знову пролунав стукіт, і в дверях виникло спотворене шрамом обличчя.
– Даруйте, сер, – сказав він, – але пан Брейн зник.
– Зник! – вигукнув Валантен і вперше за весь час піднявся з-за столу.
– Утік. Змився. Випарувався, – продовжував Іван, смішно вимовляючи французькі слова. – Його капелюх і плащ також зникли. Але я вам скажу дещо краще. Я вискочив із будинку подивитися, чи не залишив він якихось слідів. І я знайшов!
– Що ж ви знайшли? – поцікавився Валантен.
– Зараз покажу, – сказав Іван.
Наступної миті він з’явився знову з оголеною кавалерійською шаблею, і лезо її було закривавлене. Присутні втупилися на неї, ніби на блискавку, що залетіла в кімнату. Але твердошкірий Іван незворушно правив своє:
– Ось що валялося в кущах, за півсотні ярдів звідси, як їхати на Париж. Вочевидь, ваш поважний пан Брейн кинув там цю штуку, коли втікав.
Знову настала тиша, але вже зовсім інша. Валантен узяв шаблю, оглянув її, потім якийсь час зосереджено міркував і, нарешті, шанобливо звернувся до О’Браєна:
– Майоре, ми впевнені, що ви в будь-який час надасте свою шаблю поліції, якщо це буде потрібно для експертизи. Наразі ж, – додав він, енергійно засунувши лезо в дзвінкі піхви, – дозвольте повернути вам вашу зброю.
Всі, хто збагнув військовий символізм цієї сцени, ледь втрималися від оплесків.
Ця сцена змінила все в житті Ніла О’Браєна. Коли він знову волочився по саду, що зберігає свою таємницю, розцяцьковану барвами ранку, в його серці більше не залишилося колишньої зневіри. Тепер у нього були причини почуватися щасливим. Будучи джентльменом, лорд Ґелловей вибачився перед ним. Леді Маргарет була не просто світська дама – вона була жінка, і коли вони перед сніданком прогулювалися серед старих клумб, мабуть, знайшла слова легші за вибачення. Всі гості повеселіли і розм’якли, хоча кривава таємниця залишалася нерозкритою, важкість підозри була з усіх знята і перекладена на таємничого мільйонера, котрий втік у Париж і котрого вони майже не знали. Диявол був вигнаний із оселі, точніше, він сам себе вигнав.
І