– Як вас розуміти? – здивувався Бойл.
– Бачите, цей араб не залишив слідів, – відповів патер Браун. – Полковник і банкір – ваші найближчі сусіди з різних боків. Але між вашим будинком і банком – пухкий червоний ґрунт, на ній босі ноги закарбувалися б, як на гіпсі, і червоні сліди були б усюди. А перед будинком полковника мили панель, причому вчора, а не сьогодні. Це я з’ясував, ризикнувши випробувати на собі пекучий перець полковницького норову. Мокрі сліди залишилися б по всій дорозі. Ну, якби нічний гість був віконтом чи лікарем, котрі живуть навпроти, він, певна річ, міг би піти галявиною. Однак йти по ній босоніж надзвичайно важко, оскільки там суцільні колючки, чортополох і зарості кропиви. Він обов’язково поколов би ноги і вже, певна річ, залишив би якісь сліди. Якщо тільки він не був, як ви вважаєте, істотою надприродною.
Бойл уважно стежив за серйозним і непроникним обличчям священика.
– То хто ж то був, як гадаєте? – нарешті спитав секретар.
– Треба пам’ятати одну загальну істину, – помовчавши, промовив патер Браун. – Те, що занадто близько, наче невидиме. Один астроном спостерігав місяць, коли йому в око потрапила мушка, і виявив там дракона, якого на місяці бути не може. І мені розповідали, що власний голос впізнати неможливо. Й узагалі – того, що у нас перед самими очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впізнаємо. Якщо ж близьке трохи віддалиться, ми, мабуть, вирішимо, що воно далеко. Давайте ж вийдемо на хвильку з дому і подивимося, як усе виглядає з іншого кута зору.
Він підвівся і, спускаючись сходами, продовжував свої пояснення так, немов, міркуючи вголос, намацував у темряві нитку думки.
– Віконт і вся ця азійщина, природно, теж годяться до справи, в таких випадках усе залежить від нахилів розуму. Людина може бути налаштована так, що впалу на нього цеглину прийме за покритий клинописом кахель із висячих садів Семіраміди. Він навіть не подивиться на нього і не побачить, що з такої ж точно цегли складений його власний будинок. І з вами трапилося те ж…
– Оце так штукенція! – перебив його Бойл, вирячившись на вхідні двері. – Що б це означало? Двері знову замкнені!
У ці двері вони увійшли кількома хвилинами раніше, а тепер упоперек них лежали масивні темні шматки покритого іржею заліза, ті самі, які не змогли, за словами Бойла, утримати пташок у клітці. Було щось похмуре й іронічне в цих старих замках. Вони немов самі зачинилися за гостями і не бажали їх випускати.
– Ах, ви про це! – недбало відповів патер Браун. – Це я сам тільки-но замкнув їх. А ви і не чули?
– Ні, – здивовано відповів Бойл, – нічого не чув.
– Я, власне, так і думав, – флегматично сказав священик. – Нагорі це і поготів не може бути чутно. Тут щось на зразок гачка, що без зусилля входить в гніздо. Коли ти поруч, то чуєш тільки глухе клацання. А щоб почули нагорі, треба зробити ось що.
Він вийняв гак із отвору, і той упав, з брязкотом стукнувшись об одвірок.
– Він гримить, коли двері відмикають, – пояснив