– Ні, але, лікуючи душу, треба знати і тіло, адже й лікарям необхідно розуміти не тільки тіло.
– Мабуть. Піду дам Квінтону ліки, – сказав медик.
Вони обійшли будинок і піднялися на ґанок. У дверях їм утретє трапився на очі чоловік у хітоні. Він ішов прямо на них, гейби тільки-но вийшов із кімнати, чого бути не могло – кабінет же був зачинений. Ні патер Браун, ні Фламбо не висловили вголос свого здивування, а лікар був не з тих, хто виснажує розум безплідними здогадами. Пропустивши вперед всюдисущого індуса, він поспішив у хол. Тут погляд медика впав на напівзабутого ним Аткінсона, котрий щось бурмотів собі під ніс, тиняючись із кутка в куток і тикаючи в повітря вузлуватою бамбуковою паличкою. Обличчям Герріса пробігла гримаса огиди, що негайно змінилася виразом крайньої рішучості. Він швидко зашепотів своїм супутникам:
– Доведеться знову замкнути, інакше цей пацюк пролізе всередину. Повернуся через хвилину.
І він миттю відчинив і знову замкнув двері, встигнувши водночас відбити недолугу атаку Аткінсона, після чого той розпачливо впав у крісло. Фламбо задивився на перську мініатюру, що прикрашала стіну, священик задумливо втупився у двері, які відчинилися рівно через чотири хвилини. Цього разу Аткінсон був напоготові. Він кинувся вперед, вчепився в ручку і закричав з усієї моці:
– Це я, Квінтоне! Я прийшов за…
Здалеку, перемагаючи чи то сміх, чи позіхання, ясним голосом відгукнувся Квінтон:
– Знаю, знаю, навіщо ви прийшли. Беріть і йдіть. Я зайнятий піснею про павичів.
І півсоверена, перелетівши простір, опинився в руці гуль-тяя, котрий рвонувся вперед і виявив неабияку спритність.
– Ну, цей свого домігся, – вигукнув лікар і, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.
– Бідолаха Квінтон нарешті трохи відпочине, – сказав Герріс патерові Брауну. – Двері замкнені, і годину, а то й дві його не турбуватимуть.
– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвів очима сад.
Неподалік бовваніла химерна постать Аткінсона, котрий грався монетою в кишені. А в глибині саду, серед лілових сутінків, виднілася пряма, як стріла, спина індуса, котрий сидів на зеленому пагорбі, обернувшись обличчям до заходу.
– А де пані Квінтон? – пожвавішав патер.
– Нагорі у себе, бачите тінь на гардині? – показав медик.
Священик глянув на темний силует у світлі вікна:
– І справді.
Зробивши кілька кроків, він опустився на лавку. Фламбо сів поруч, а непосидющий лікар, закуривши на ходу, зник у темряві. Друзі залишилися удвох, і Фламбо спитав французькою:
– Що з вами, патере?
Священик помовчав, потім пояснив:
– Релігія не терпить забобонів, але щось тут розлито в повітрі. Може, справа в індусові, а може, й не тільки.
Він замовк і став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тіло, на перший погляд нерухоме, насправді здійснювало помірні найлегші поклони, наче корячись вітрові, що зачіпав верхівки дерев і крався засипаними листям імлистими