Якраз тоді при літній неділі п’єсу ставили в Гаврилишиній стодолі. Люди потім кілька днів про це лише й розмовляли – диво-дивенне! В Оленки дитина на руках, а Семен ту дитину вхопив та й таки при людях: «Моє, моє!» А Кривда під час антракту про себе розповідав: три роки за Польщі жив у Хімчині, до Загайпілля приходив, але ніхто, крім Опришка, про це не знав.
Віра сиділа поруч з Василем. Як тільки вийшов Кривда на сцену, Василь зблід, прошептав:
– Я його знаю!
Де він познайомився з Оленчиним братом, Віра тоді так і не довідалася. Василя покликав до себе Іван.
У понеділок надвечір вона сама прийшла до Ковбанюкового обійстя. Василь порався у дворі біля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину. Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж будній день, робота! – і, витерши зашмаровані долоні об штани, вислизнув за ворота. Віра пішла попереду вниз до потоку. За яблунями – їх тут уже не міг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився і сказав, зам’явшись:
– Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всіх. І так мені вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.
– А ти поцілуй тата в руку і скажи, що надалі будеш чемний і слухняний, – фиркнула Віра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дівчина, і то…
Василь почервонів і мовчки пішов услід за Вірою. Над потоком порівнявся з нею і почав повагом:
– З самим Кривдою мав балачку вчора…
– А ти чому мене залишив тоді саму ввечері?
Василь винувато глянув на дівчину.
– Я зовсім не хотів з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подає мені руку й посміхається: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком і братом». І ми всі пішли до Пантели. Празник справляв старий з утіхи. Діти, каже, повернулися.
– А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?
Василь збентежився.
– Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хімчина знаю його… Був один раз, за Польщі, такий трафунок… Я тоді проти комуністів з дурної голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…
– Ого! – Віра звела дугасті брови і чи то здивовано, чи то скептично зміряла поглядом зніяковілого Василя. – Ти, як бачу, не таке-то вже й теля сумирне. Недарма Опришко тебе за чуба брав, а Іван не боронив. Ну, ну?
– Та це дурниці, то вже минуло. Опришко, правда, ще й тепер вовком на мене, а Іван – той тягне на свій бік. «Кинь оте борсуче життя, – це він так про мене і про тата, – і в комсомол запишися». Але я не з тих загонистих, що пхають голову під Євангеліє… Нині час на часі не стоїть. Та й що з того комсомолу? Хліба він мені не дасть.
Вірі вдарило гаряччю в обличчя. Борсуче життя… А хіба тільки Василеве життя борсуче? Їй також пропонували вступити до комсомолу. Спекалася: «В Бога вірю». Неправда. Вона ні в що не вірить. Адже до церкви давно не ходить. Не тягне. А до кого? До товаришів також ні. Відбилася від них чомусь. Навіть на випускний