Лютеція. Юрій Винничук

запросив до свого кабінету. Він розмовляв українською з елементами суржику і, мабуть, це була ще одна суттєва причина найняти секретаря. Інша суттєва причина – дати раду цілій купі книжок, що красувалися стопками на письмовому столі, а деякі лежали ще й на підлозі. Тут була історія «великої вітчизняної» в кількох томах, а також різноманітні мемуари інших військових. Генерал запропонував мені сісти за стіл і підсунув кілька аркушів паперу, на яких було детально виписано план спогадів, починаючи з дитячих літ. Біля кожного пункту вказано ту чи іншу книжку мемуарів і сторінки. Так от, як я буду працювати? Тупо цупити з інших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цією літературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкінці, коли вже все буде написане, будемо разом правити. Головне – все це описувати своїми словами і якомога простішим стилем.

      – Ви Брежнєва читали? – запитав несподівано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, діловий, деколи з гумором. Лєонід Ільїч же ж талановитий стиліст?

      – Так-так, – погодився я з готовністю, помітивши його допитливий погляд, – він дуже талановитий оповідач. Шкода, що так скупо все описав. Міг би й ширше.

      – Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагоміше. Так?

      – Як скажете.

      – Тоді берімося до роботи.

      У цей час дівчина принесла каву.

      – Ви вже знайомі? – поцікавився генерал. – Це моя онука Юлія. – Він зачекав, коли вона вийде, і додав: – Зараз я вам надиктую про моїх батьків, про моє дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – він поплескав по стопці книг. – Будете писати від руки. Потім удома… ви маєте друкарську машинку? Це добре. Я терпіти не можу цокання друкарської машинки. Отже, потім удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак… з чого почнемо… Ага… мій дід походив з Полісся…

      Генерал неспішно човгав у своїх теплих пантофлях з кутка в куток і диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку він молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час від часу він зиркав у котрусь із книжок, звідки стирчало мільйон закладок, і додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвідомлював, скільки на мене попереду чекає роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тоді правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цілком зрозуміла – сидів наш генерал цілими днями в штабі, ото його ті машинки й задовбали. Не гуркіт гармат, не вибухи снарядів, а машинки.

      Тобто я займався тим, що позичав у інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми, позичені ще в когось. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука. Вона крутилася по хаті, вдаючи, що чимось зайнята, та час від часу цікавилася, як посувається