Обхід зайняв Вавері майже п’ять годин, бо права нога з протезом нижче коліна неабияк перешкоджала йому. Задоволений з результатів, повернувся до будки перекусити.
Так виглядало, що гілка не була найгірша.
В одному тільки місці бракувало кілька метрів рейки, але то можна було якось доштукувати. Не святі горшки ліплять, подумав, краючи хліб і запиваючи його якоюсь імітацією борщу.
– Люди вставляють собі зуби, то чому ж би я не потрафив вставити кількаметрового кавалка рейки?
І вставив. Десь під колійовим насипом, під якимсь кам’яним містком вишпортав зіржавілі вже рейки, очистив, пристосував до решти і залатав колію до невпізнання. Так само гладко пішло з направою старої стрілки і з вибитим оком ліхтаря. Незабаром усе функціонувало, як за давніх добрих часів, а вночі, почавши від години сьомої, виблискував ліхтар милим, хоч і слабеньким світлом.
Вавера пишався витвором своїх рук і з замилуванням водив очима по своїй вартівні, по чистенько прибраній колії і по вилискуючих рейках. Не мав жодних зауважень до своєї гілки. Все тут було, як і деінде на діючих лініях – і подвійні тори, і короткий тунель вище будки, а те, що тут стояв будиночок залізничника, безперечно заслуговувало, аби наректи цей пункт станцією. Та, зрештою, тут і справді колись була невеличка станційка, де будник виконував водночас і функції начальника. І ще рік тому затримувалися тут інколи на хвильку товарняки.
Цей факт дуже підняв ув очах Вавери значення його постерунку і вагу пов’язаних з ним завдань. Відтоді почав трактувати свою будку як станцію, і вирішив зробити все, аби утримати її на висоті призначення, воскресити з небуття, прокинути від сну. Аби додати ще більшої ваги своїй посаді і повернути їй колишню шану, він вирішив збільшити тори на одне відгалуження рейок, яке безсумнівно колись тут мусило бути.
Оскільки це завдання було вже понад його сили і технічні здібності, то вдався по допомогу до залізничного коваля зі стації в Билічу, такого собі Люшні, і переконав його пачкою доброго тютюну повернути станції колишній вигляд. Коваль відновив відгалуження згідно вказівок залізничника і відтоді став його найщирішим приятелем.
У вечірні години, вільні від роботи, приходив Люшня провідати будника, і, сівши разом на порозі станції, балакали вони собі, цмулячи файки. Під час тої товариської балачки під сюркіт коників і кумкання болотних жаб дійшла черга і на взаємні звіряння.
Поволі з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду і гарну дружину і двійко діток з голівками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жінку забрав розпаношілий багач, а діток – смерть. Звідтоді ніхто його не очікував у порожній холодній домівці, коли повертався з дороги… Потім потрапив у колійову катастрофу, втратив ногу і службу, мусив піти на пенсію. А мав ще охоту до праці, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте каліцтво!
А завше його щось тягнуло до колії,