Околиці Щитниськ були на диво красивими. Хоча вони віддалені були від мого постерунку ледве на три чверті години їзди пасажирським потягом, але місцевість виявляла засадничо окремішній і своєрідний характер, який годі було спіткати у наших сторонах.
Маленька будівля станції, що ліпилася до гранітної прямовисної кручі, нагадувала ластівчине кубло в скельній ніші. Навколо здіймалися на дві тисячі метрів вершини, що занурювали в напівтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолів гігантів наповзала печаль, закутувала станцію невидимою пеленою. Вгорі клубочилася вічна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарів. На рівні тисячі метрів, приблизно в половині своєї висоти, круча утворювала виступ у формі величезної платформи, жолоб якої, мов келих, повнився по самі вінця сріблясто-сірим озерцем. Підземні струмочки, побратавшись тайкома у надрах гори, рвалися з її боків іскристою дугою водопаду.
Ліворуч – скеля у вічнозеленому плащі з кедрів і ялиць, праворуч – поросле гірською сосною дике урочище, а, навпроти, наче прикордонний стовп, височіла непохильна грань вершини. Над нею – простір неба, похмурого або підрум’яненого на зорі раннім сонцем, а за нею – світ інший, невідомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезією висот овіяний неприступний кордон…
Станцію сполучав з рештою світу довгий, пробитий в скелі, тунель, якби не він, ізоляція гірського закутку була б повною.
Колійовий рух тут малів, слабшав, вичерпувався, задушений горами. Нечисленні потяги нагадували боліди, що випадково зірвалися з центральної орбіти; зрідка випірнали вони з тунелю і під’їжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам’яних велетнів. Слабенькі вібрації, що супроводжували їхнє прибуття в скелясту глушину, швидко ціпеніли і сторопіло глухнули.
Коли вагони пустіли, паротяг просувався на декілька метрів вперед і в’їжджав під склепіння вибитої у скелі величезної зали. Тут він простоював тривалий час в очікуванні заміни, вдивляючись в печерний морок зяючими провалами порожніх вікон. Як тільки надходив довгожданий товариш, він неквапом покидав свій гірський притулок і відправлявся у світ життя, у світ бушуючих ритмів. Прибулець займав його місце. Станція знову занурювалася в сонну дрімоту, оповиту димчастою пеленою, безлюдну тишу лише зрідка порушувало клекотання орлят, що загніздилися в навколишніх розколинах, та шерех гравію, що сповзав із насипу…
Любив я цю гірську обитель незмірно. Вона була для мене символом таємних меж, якимсь містичним пограниччям двох світів, що зависло поміж життям і смертю.
У кожну вільну хвилину, довіривши Кренпач опіці помічника, я їздив дрезиною в гості до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав’язана ще на шкільній лаві, окріпла завдяки спільному фаху і близькому сусідству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькість.
Йошт