Аргументація Возняка добре вписувалася у домінантну течію в тогочасній українській історіографії. Андрій Яковлів, колега і однодумець Возняка стосовно авторства Безбородька, а також чимало учнів Михайла Грушевського у Львові належали до «державницького» напрямку. Він виник на руїнах народницької школи одразу після поразки української революції. «Державники» відкидали народницькі погляди попереднього покоління українських інтелектуалів і закидали йому поразку української справи; вони вважали своєю метою реабілітацію держави й еліт в українській історії. Книжка Возняка повертала Україні забутого сина, якого історики-народники вважали черговим зрадником батьківщини.
Тепер виявлялося, принаймні так здавалося у той час, що Безбородько не тільки український патріот, а й чільна фігура нового національного відродження. Відкинуту колись еліту повернули на провідні ролі в історії України.[137]
Михайло Возняк устиг надрукувати монографію про «Історію русів» до того, як у вересні 1939 року почалася Друга світова війна і польська держава зникла. Місцем публікації книжки значився не тільки Львів, де вона власне вийшла, а й Київ, відділений польсько-радянським кордоном. У цьому моменті проявлялася віра українських інтелектуалів у соборність українських земель. Звісно, ніхто не вірив у те, що об’єднання настане так скоро, чи в те, що його здійснить саме Йосиф Сталін. 17 вересня 1939 року дві радянські армійські групи загальною чисельністю понад півмільйона солдатів перейшли східний кордон Польської Республіки і почали просуватися у глиб її території. Радянська пропаганда подавала цю акцію як «визволення» Західної України з-під чужинської влади та відновлення вистражданої єдності й територіальної цілісності українського народу.[138]
Наприкінці тридцятих років жителі Львова часто бачили Возняка – «невисоку, худорляву, трохи схилену набік постать, як це буває у людей, що живуть пером і з пера, – коли він швидко йшов, мало не біг вулицею, вимахуючи рукою і часом щось бурмочучи». Іноді перехожі