Козацький міф. Сергей Плохий

Костомарову, як і Карпову, не подобалася ідеалізація української минувшини і звичка винуватити в проблемах України Росію. Але на цьому їхня схожість закінчувалася. Якщо Карпову «Історія русів» не подобалася як маніфестація лібералізму, то Костомаров бачив у ній корені дворянського консерватизму – ці політичні та ідеологічні табори змагалися між собою в Російській імперії 1870 – 1880-х років. Тут Костомаров був радий погодитися з давнім зауваженням Олександра Пушкіна про «сердце дворянина» автора «Історії русів». Костомаров писав про це: «Пушкин ошибся, поверив наравне с другими своего времени, что история руссов написана знаменитым белорусским архиепископом, но он понял и справедливо угадал, что она написана дворянином».

      Власне, Костомаров висловив те, на що Пушкін тільки натякав. Принагідна ремарка поета про обізнаність анонімного автора з військовою справою набула у Костомарова виразних соціальних обертонів: «…действительно, эта история составлена каким-то из новоиспеченных Екатериною ІІ малороссийских дворян, усвоившим себе великорусские барские взгляды и применившим их произвольно к старине своей родины». Але навіть виступаючи проти «панської» ідеології «Історії русів», Костомаров не зміг повністю уникнути магії цього твору. Подібно до автора «Історії русів», непривабні для батьківщини речі Костомаров пояснює «несправедливостью и суровостью правительственных лиц великорусских». Проте, на відміну від Великдана та інших українських поміщиків, він пов’язує проблеми не з росіянами загалом, а з російським дворянством і державним апаратом.[98]

      Стаття Костомарова заохотила Михайла Драгоманова повернутися до «Історії русів». На той час він уже був політичним емігрантом, а не професором Київського університету і жив у Женеві. На карповську критику «Історії русів» Драгоманов не відповів. Інша справа – стаття Костомарова: співвітчизник-українець критикував текст, який Драгоманову вважався наріжним каменем у розвитку української політичної думки. Він відповів у газеті «Порядок», тому самому петербурзькому виданні, де Костомаров опублікував статтю про поїздку в Батурин. Стаття Драгоманова, підписана криптонімом В. К., називалася «В защиту неизвестного покойника автора “Истории Русов, или Малой России”». Ця дивна назва відображала одну з головних тез статті: запекла полеміка з давно покійним автором «Історії русів» – справа марна і навіть шкідлива. Драгоманов писав: «…ученые заметили в ней множество неточностей, признали ее подделкой и стали говорить о ней с пренебрежением и даже с известною досадою». Йшлося тут швидше за все не тільки про Костомарова, а й про брутальний стиль Карпова. «Но, кажется, – продовжував Драгоманов, – уже пора бы с полным спокойствием отнестись к этому, во всяком случае, замечательному литературному памятнику… а главное, оценить дух и общественное значение “Истории Русов” не как сочинения научного, но как трактата политического».

      Загальне