Щоб не судили на лади.
Чомусь він вірив, що дівчина
Обов’язково буде там.
Йому так серце підказало.
А в серці рідко є обман.
Ось і галявина, де вишні
По колу стали навкруги.
Нікого, сум стискає груди.
«Даремно я прийшов сюди».
Враз хтось обняв його за плечі.
І серце клокітом пішло.
Іван одразу повернувся.
Це щастя до нього прийшло.
Русяве лагідне волосся,
Немов ромашки на лугу.
Його п’янить і огортає.
Шепочуть губи щось йому.
Такий у щастя його вигляд,
Такий як є, як Бог послав.
Іван цілує сірі очі,
Давно він зустрічі чекав.
Марію міцно пригортає.
Цілує, радість так и рве.
Дівчина вії опустила.
Вся аж тремтить і ледь живе.
Коли напились насолоди,
То посідали на траву.
«Я знала, що до саду прийдеш.
Коли почула звістку ту».
«І я був певен, що застану
Тебе у нашому саду.
Чекав батьки, щоб полягали.
Не бачили, куди я йду.
Як ти живеш, моя кохана.
Сумую дуже по тобі.
Та службу просто так не кинеш.
Тримає міцно при собі».
Марія к хлопцю пригорнулась
І каже: «Дуже я ждала.
Вже думала, не дочекаюсь.
Біда до нас з тобой прийшла».
«Яка біда? – Захвилювався
Іван, почувши про таке, —
Ти може іншого кохаєш,
Кажи, що трапилось там ще?»
Марія аж уся здригнулась.
«От дурень, треба ж що утнув.
Та чи прийшла б я серед ночі,
Коли б другий у серці був».
«Тоді що сталось? Так кажи вже.
Терпіння краю вже дійшло».
«Тут багатій один із міста
До нас повадився в село.
На мене оком він накинув,
І з батьком щось там розмовляв.
Хвилююсь, щоб мене за нього
Мій батько заміж не віддав».
Іван на місті аж підскочив.
«Це що ж таке? А як же я?»
«Він багатій, кажу тобі я.
Ти бідний, радість ти моя.
А батько мій за гроші нині
Віддасть усе, що тільки є.
Я вже не знаю, що й робити.
Що скажеш, серденько моє?»
Іван всміхнувся, головою
Хитнув і каже: «Не біда.
Вже не такий я бідний, люба.
Хорунжий я, Душа моя.
До батько я твого із ранку
Прийду просити, щоб віддав
Тебе за мене. Не відмовить.
Що ж він ніколи не кохав».
«Ну, я пішла, – Марія каже, —
Вже