– Це божевільня, – сказала Мойра.
– Я така рада тебе бачити, – прошепотіла я.
– Де можна поговорити? – спитала вона.
– У вбиральні, – відповіла я. – Стеж за часом. Остання кабінка, пів на третю.
Це все, що було сказано.
Мені спокійніше, бо Мойра тут. Ми можемо вийти у вбиральню, якщо підняти руку, хоча є обмеження того, скільки разів на день можна це робити (це записується у спеціальну картку). Я стежу за годинником, електричним і круглим, що висить над зеленою дошкою. Пів на третю випадає на час Свідчення. Тітка Гелена тут, як і Тітка Лідія, бо Свідчення особливі. Тітка Гелена товста, колись вона очолювала філію франшизи «Стеж за вагою»[17] в Айові. Свідчення – її сильна сторона.
Це Джанін, вона розповідає про групове зґвалтування. Це сталося, коли їй було чотирнадцять, і вона зробила аборт. Таку ж історію вона розповідала минулого тижня. Схоже, розповідаючи, вона ледве не пишалася нею. Можливо, це навіть і неправда. На Свідченні безпечніше вигадати щось, аніж сказати, що тобі немає в чому покаятися. Але це Джанін, тож історія, напевно, більш-менш правдива.
– То хто в тому винен? – питає Тітка Гелена, піднявши один товстий палець.
– Вона винна, вона винна, вона винна, – декламуємо ми в унісон.
– Хто їх підбив? – Тітка Гелена аж сяє: вона задоволена нами.
– Вона. Вона. Вона.
– Чому Господь дозволив статися такому страхіттю?
– Це їй наука. Це їй наука. Це їй наука.
Минулого тижня Джанін розридалася. Тітка Гелена змусила її стати на коліна перед класом, скласти руки за спиною, так, щоб усі бачили її червоне обличчя й зашмарканий ніс. У неї тьмяно-біляве волосся, вії такі світлі, що здається, їх там немає. Загублені вії людини, яка побувала в пожежі. Запалені очі. Вона мала огидний вигляд: слабка, тремтяча, плямиста, рожева, наче новонароджена миша. Ніхто з нас не хотів мати такий вигляд, ніколи. Якоїсь миті, хоча ми й знали, що з нею зробили, ми її зневажали.
– Плаксійка. Плаксійка. Плаксійка.
Ми говорили серйозно, ось що погано.
Я зазвичай думала про себе добре. Але не тоді.
То було минулого тижня. Цього тижня Джанін не чекає, поки ми з неї кепкуватимемо.
– Це я винна, – каже вона. – У всьому винна я. Я їх підбурювала. Я заслужила на цей біль.
– Дуже добре, Джанін, – каже Тітка Лідія. – Ти всім подаєш приклад.
Я маю чекати, доки це закінчиться, і тільки тоді підняти руку. Іноді, якщо