– Навіщо ви так даремно ризикуєте своїм здоров’ям і навіть життям? – запитував старий. – Вони кажуть, що нам уночі треба спати, і ми повинні спати, а якщо не спимо, то не повинні їм давати підстав для підозр. Ваш паперовий героїзм, колего, не принесе користі ні вам, ні іншим. Учіться в мене. Я вмію відтворювати своїм хропінням уже дев’ятнадцять відтинків сну на різних його стадіях. Учені кажуть, що всіх відтинків існує двадцять чотири. А мені сидіти ще дев’яносто три роки, так що я освою ще цих п’ять відтинків, і тоді ніхто мені не страшний.
Я вслухався до слів сусіда по нарах і не міг зрозуміти, що він мені каже. А найперше я не усвідомлював, де знаходжусь і що зі мною трапилося, чому я потрапив сюди: в медвитверезник – не медвитверезник, у в’язницю – не в’язницю.
– Ви слухаєте мене, колего? Тоді продовжимо нашу розповідь… Ніхто досі не може пристойно розшифрувати цей запис у щоденнику Декарта. Якби ви мали можливість прочитати книжку Алданова «Ульмська ніч» (а такої можливості ви, на жаль, найближчим часом не отримаєте), ви б зробили висновок, що це своєрідна заявка також на основи відкриття дивовижного. Проте з філософії Декарта Алданов робив прикладні висновки, що стосувались історії та моралі. Якщо сформулювати головну думку книги, то конспективно вона виглядає так: історичних законів не існує, історія – царство сліпого випадку.
Страшенно боліла голова. До всього іншого мені з новою силою захотілося пити і в туалет. Старий читав свою лекцію, не дуже турбуючись про мій стан здоров’я, і якісь перші почуття відрази до нього накочувалися хвиля за хвилею. Я хотів вгамувати ці явно несправедливі, як я розумів, почуття до професора, але не міг – і щораз більше ненавидів його. Моя ненависть зростала, як поступово підсилювався той клятий звук у музичній кімнаті.
– У своїй книзі Алданов обговорює ряд крупних подій вісімнадцятого-двадцятого століть, – ніби з кафедри читав свою лекцію старий, на якого я готовий був виплеснути всю свою ненависть за той стан, в якому опинився нині. – Переворот дев’ятого термідора у Франції і війна 1812 року, Жовтнева революція і Друга світова війна – і всюди письменник стверджує, що їхнє виникнення та підсумки випадкові. Скажімо, він розмірковує на таку тему. Якби Сталін 1939 року прийняв сторону демократичних держав, то Німеччина, очевидно, побоялась би розв’язати Другу світову війну. Або ще одне «якби», котре історики не хочуть приймати. Якби Рузвельт не послухав поради Ейнштейна і не дав грошей на розробку атомної бомби, а Гітлер, навпаки, послухав би Гейзенбурга і дав, – як би тоді закінчилася війна?
Якось інтуїтивно, в одну мить, після останніх слів професора, я відчув, що в усіх моїх бідах винен, власне, цей сивий бородань із до болю знайомим скрипучим голосом. У мене не було підстав так вважати, у мене не було жодних доказів, але інтуїція підказувала: це він, це він! Він – найбільший твій ворог. Це завдяки йому ти сидиш тут і мучишся. Розум відмовлявся