– Мрець іде! – трубно просурмив Персі, тягнучи людину-ведмедя за наручник, немов справді вірив, що може його зрушити, якщо раптом Коффі вирішить, що сам він іти більше не хоче. Гаррі не сказав нічого, тільки подивився збентежено. – Мрець…
– Та годі тобі вже, – увірвав його я, сидячи на ліжку в камері, де мав оселитися Коффі. Я знав, що його ведуть, звісно. Зайшов, щоб привітати й узяти над ним нагляд, але я навіть не підозрював про його справдешні габарити, аж доки не побачив на власні очі. Персі нагородив мене поглядом, у якому ясно читалося, що всі вони знають, яке я мудило (усі, крім цього великого опудалища, ясний пень, яке тільки й знало, як ґвалтувати й мордувати малих дівчаток), але змовчав.
Утрьох вони стали перед дверима камери, розсунутими на рейках. Я кивнув до Гаррі, й той сказав:
– Начальнику, ти точно хочеш там з ним бути?
Нечасто мені доводилося чути в голосі Гаррі Тервілліґера нервові нотки – він стояв зі мною пліч-о-пліч під час тюремних заколотів шість чи сім років тому й ні на мить не завагався, навіть коли поповзли чутки, що в когось із в’язнів може бути зброя. Але тієї миті Гаррі помітно нервувався.
– Здорованю, в мене будуть із тобою неприємності? – спитав я, сидячи на ліжку й щосили напускаючи на себе бравий вигляд (той уретрит, про який я вже згадував, розгулявся ще не так сильно, як згодом, та все одно за відчуттями то була далеко не прогулянка на пляжі, можете мені повірити).
Коффі звільна хитнув головою – вліво, вправо, знову до центру. Коли його очі зупинилися на мені, їх погляд більше не відривався.
В одній руці Гаррі тримав планшетку з паперами на Коффі.
– Дай йому, – розпорядився я. – Вклади в руку.
Гаррі так і зробив. А великий бовван узяв, повільно, як сновида.
– А зараз принеси мені, здорованю, – наказав я, і Коффі поніс, дзеленькаючи ланцюгами. Тільки щоб увійти до