Гаррі та Дін прийшли з ношами. Насправді тримати їх за один кінець було роботою Персі, але він цього не знав, а повідомити йому ніхто не завдав собі клопоту. Вождя, ще й досі в чорному шовковому каптурі, повантажили на ноші ми з Бруталом. А потім притьмом винесли його у двері, що вели до тунелю, так швидко, як тільки могли, не переходячи на біг. З отвору у верхній частині маски курився дим, забагато диму. І сморід був нестерпний.
– Ой, чорт! – закричав Персі, і голос у нього зрадницьки тремтів. – Що це так тхне?
– Заберися з дороги, не плутайся під ногами, – гримнув Брутал і метнувся повз нього до стіни, на якій висів вогнегасник. Старий, з тих хімічних, які треба накачувати. Дін тим часом стягнув із Вождя маску. Але все виявилося не так погано, як могло бути; то тліла, як купа мокрого листя, ліва коса Біттербака.
– Не займай його, – сказав я Бруталу. Мені не хотілося зчищати хімічний слиз з обличчя покійника перед тим, як повантажити його в труповозку. Тому я поплескав долонями по голові Вождя (весь цей час Персі витріщався на мене широко розплющеними очима), поки волосся не припинило нарешті диміти. По тому ми знесли тіло донизу дванадцятьма дерев’яними сходинками. У тунелі було прохолодно й вогко, як у підземеллі. Десь глухо крапала вода – ляп-ляп. Підвішені лампочки з грубими бляшаними плафонами (їх склепали в тюремному ремонтному цеху) освітлювали цегляну трубу, яка тяглася вперед на тридцять футів під автострадою. Стеля була заокруглена й волога. Щоразу, коли доводилося йти через той тунель, я почувався персонажем оповідання Едґара Алана По.
Унизу вже чекала каталка. Ми переклали на неї тіло Біттербака, і я востаннє подивився, чи не горить у нього волосся. Та коса добряче обвуглилася, і шкода було бачити, що кокетливий вигин із того боку голови перетворився на почорнілу грудку.
Персі дав мертвому ляпаса. Виляск пролунав такий, що ми всі аж підскочили. Персі озирнувся на нас. На губах у нього грала самовдоволена посмішечка, очі поблискували.
– Адіос, Вождю, – сказав він. – Хай тобі там у пеклі гаряче буде.
– Не роби цього, – голос Брутала у крапотливому тунелі пролунав глухо й бундючно. – Він розплатився сповна. Віддав свої борги. Не чіпай його.
– Ой, та пішов ти, – сказав Персі, але настрахано відступив, коли Брутал посунув до нього. Тінь велетня здійнялася перед ним, наче тінь орангутана в оповіданні про вулицю Морг. Але, замість ухопити Персі, Брутал узявся за ручки каталки й повільно повіз Арлена Біттербака до дальнього кінця тунелю, де вже чекало на нього останнє авто, припарковане на ґрунтовому узбіччі автостради. Тверді гумові колеса візка стогнали на дошках; його тінь, то наростаючи, то меншаючи, їхала по опуклій цегляній стіні; Дін і Гаррі взялися за простирадло в ногах і натягнули Вождеві на обличчя, що вже потроху набувало воскових знеособлених рис усіх мертвих облич, як