– Вставай, гнида червона, тобі ще годину плентати до села.
Біль від удару був настільки реальним, що я не відразу зміг поставити щелепу на місце. Вона боліла, і звернута на праву сторону не піддавалася. На зубах скрипів пісок… Спльовуючи згустки крові, кривився і обдумував план помсти. Село, в яке мене привели поліцаї нічим особливим не виділялося. Хати вкриті соломою, дворики зубожілі, худоби та іншої живності не було видно. Складалося таке враження, що тут нікого немає, а війна вже торкнулася цього невеликого клаптика землі. Люди вимерли, а ті, хто вцілів, втекли з села. Не захотіли бути під німцями і швидше за все пішли в ліси партизанити. Хоча це всього лише були мої безпідставні припущення. Я крутив головою і намагався заглянути у вікна, щоб побачити людей. Але там була порожнеча, похмура й холодна. Поліцаї зв'язали руки за спиною мотузкою. Я від втоми готовий був впасти без сил на землю і більше не вставати. Біля похилого сараю мені розв'язали руки і заштовхнули всередину. У кутку лежав сніп сіна і я звалився в м'яку, запашну траву і відразу від втоми відключився. Скільки я спав – не пам'ятаю, але розбудив мене сильний удар в живіт, після якого я закашлявся і в очах потемніло. Скрутившись, я насилу підвівся і, хитаючись, підняв голову. Переді мною стояла нахабна морда Сидора і злобно скалилась.
– Пішли, гнидо, зараз ти все розкажеш і згадаєш.
В очі різонуло сонячне світло і я замружився. Сидір схопив мене за комір і потягнув до хати, де вже чекав німецький офіцер. Поліцай поставив табуретку посеред кімнати і показав мені пальцем. Всередині хати було світло і затишно. Підлога сяяла чистотою, на вікнах висіли фіранки, в кутку під іконою горіла свічка. На дощаному столі стояли два глиняних горщика і пляшка з каламутною рідиною.
– Самогон? Так і є.
Замість пробки із пляшки стирчала туго скручена газета. В печі щось готувалося і м'ясний запах змусив мене згадати про те, що я як слід обідав добу тому. В іншому часі.
Сидір залишився стояти біля дверей. Я краєм ока побачив, як він зняв з плеча автомата і поставив поруч. Офіцер, невисокого зросту, товстий і малорухливий, стояв спиною і дивився у вікно, не звертаючи уваги на шум. Здавалося, що він про щось задумався і плювати хотів на полоненого. Коли він повернувся, я зміг розрізнити відзнаки. Офіцер явно пишався своєю формою. Він був світло-сірому кітелі, білій сорочці і чорній краватці. На кашкеті були канти, у вигляді сріблястого джгутика. На лівому рукаві красувався ромбик з літерами SD, погони чорного кольору.
– Моє прізвище Ейхман. Оберштурмфюрер СД. Сподіваюся розумієш, що жартувати з тобою тут ніхто не збирається? Чув мабуть про СД?
Його кругле обличчя сяяло від задоволення і він не був схожий на тих німців, що я бачив у кіно. Сама ввічливість і чемність. Сита фізіономія Ейхмана могла в будь-який момент лопнути. Акуратно укладене волосся і маленька смужка вусів, робила його схожим на клоуна. В широких шароварах і величезним пузом, перетягнутим