– Годину тому. Але не знаю, чи вона вас прийме.
– Передайте їй мою візитну картку, – спокійно сказав містер Мейгерн. – Я переконаний, що мене прийме.
Жінка недовірливо подивилася на нього, витерла руки об фартух і взяла картку. Затим зачинила двері перед його носом, залишивши стояти на порозі.
Проте, коли через кілька хвилин вона повернулася, її поведінка трохи змінилася.
– Проходьте, будь ласка.
Вона провела його в крихітну вітальню. Містер Мейгерн саме з цікавістю розглядав картину на стіні, коли раптом побачив перед собою високу бліду жінку, яка так тихо увійшла, що він і не почув.
– Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, еге ж? Повернулися від нього? Будь ласка, сідайте.
І тільки коли жінка заговорила, він зрозумів, що вона не англійка. Тепер, роздивившись її ближче, Мейгерн побачив високі вилиці, густе синювато-чорне волосся й випадкові легкі рухи рук, що видавали в ній чужоземку. Дивна жінка, дуже спокійна. Така спокійна, що викликала занепокоєння. Одразу ж адвокат зрозумів, що він зіткнувся з тим, чого не розумів.
– Шановна місіс Воул, – почав він, – не варто падати духом…
Він замовк. Очевидно, що Ромейн Воул не мала ані найменшого наміру занепадати духом. Вона була повністю незворушна та зібрана.
– Будь ласка, розкажіть мені все, – сказала вона. – Я маю знати все. Будь ласка, не шкодуйте мене. Я хочу знати найгірше. – Жінка завагалася, а потім повторила трохи тихіше, дивно наголосивши свої слова, які адвокат не міг зрозуміти. – Я хочу знати найгірше.
Містер Мейгерн переповів зустріч із Леонардом Воулом. Вона уважно слухала, зрідка киваючи головою.
– Зрозуміло, – сказала Ромейн Воул, коли він закінчив розповідь. – То він хоче, щоб я підтвердила, що тієї ночі він повернувся двадцять хвилин на десяту?
– Він же тоді прийшов? – різко запитав Мейгерн.
– Не в тому річ, – холодно продовжила вона. – Мої свідчення виправдають його? Мені повірять?
Містера Мейгерна було захоплено зненацька. Жінка відразу ж перейшла до суті справи.
– Саме це мені потрібно знати, – сказала вона. – Чи достатньо тільки моїх свідчень? Чи ще хтось має підтвердити мої слова?
У її поведінці відчувався якийсь прихований запал, через що адвокат почувався трохи незатишно.
– Поки що інших свідків немає, – неохоче зізнався він.
– Зрозуміло, – сказала Ромейн Воул.
Якусь мить вона сиділа зовсім непорушно. На її губах заграла ледь помітна посмішка.
Занепокоєння адвоката наростало.
– Місіс Воул… – почав він. – Я розумію, що ви відчуваєте…
– Справді? – запитала вона. – Сумніваюся.
– За таких обставин…
– За таких обставин я планую покластися тільки на себе.
Він стривожено дивився на неї.
– Але, шановна місіс Воул, ви надто перенервувалися. Така відданість чоловікові…
– Даруйте…?
Адвокат здригнувся від гострого тону її голосу. Він повторив нерішуче:
– Така