Він подумки охарактеризував міс Ґріфіт як: (а) особу, що не в змозі когось отруїти, (б) жінку, що не закохана у свого начальника, (в) особу, що не виявила жодних ознак психічного розладу, (г) людину, яка не має звичаю довго тримати на когось злість. Ці аргументи справді вилучали міс Ґріфіт із числа підозрюваних, зберігаючи її лише як джерело точної інформації.
Інспектор Ніл подивився на телефон. Він чекав на дзвінок із лікарні Святого Юди, який міг тепер пролунати в будь-яку мить.
Звичайно, не можна було виключати, що несподівана хвороба містера Фортеск’ю пояснювалася якимись природними причинами, але ні доктор Айзекс із лікарні Бетнел-Ґрін, ні сер Едвін Сендімен із Гарлі-стрит так не думали.
Інспектор Ніл натиснув на кнопку дзвінка, дуже зручно розташовану біля його лівої руки, і наказав, щоб до нього запросили персональну секретарку містера Фортеск’ю.
Міс Ґросвінор уже трохи змогла відновити свою величну поставу, але не зовсім. Вона увійшла до кабінету з досить боязким виглядом, без тієї лебединої грації, з якою зазвичай ходила раніше, і відразу категорично заявила:
– Я цього не робила!
Інспектор Ніл промурмотів з умисним сумнівом у голосі:
– Справді?
Він указав на стілець, на якому мала звичай сидіти міс Ґросвінор із блокнотом у руці, коли містер Фортеск’ю викликав її, щоб продиктувати якісь листи. Тепер вона сіла неохоче й подивилася на інспектора Ніла з тривогою в погляді. Інспектор, чия уява мандрувала від гіпотези до гіпотези – зваблення? шантаж? – уявляючи собі цю платинову блондинку на лаві підсудних, дивився на неї поглядом, який здавався заспокійливим і злегка дуркуватим.
– У чаї нічого шкідливого не було, – сказала міс Ґросвінор. – І не могло бути.
– Зрозуміло, – сказав інспектор Ніл. – Будь ласка, назвіть ваше ім’я й адресу.
– Ґросвінор. Айріні Ґросвінор.
– Як ви пишете своє прізвище?
– Як назву майдану[2].
– Гаразд, а ваша адреса?
– Рашмур-роуд, 14, Мазвел-Гіл.
Інспектор Ніл задоволено кивнув головою.
«Зваблення відпадає, – сказав він сам собі. – Це не любовне гніздечко. Респектабельне житло в оселі батьків. Шантаж теж відпадає».
Ще один набір добрих спекулятивних теорій розвіявся, не лишивши й сліду.
– То хто все ж таки приготував йому чай? – запитав інспектор із перебільшеною люб’язністю в голосі.
– Звичайно ж, я. Це входило до моїх обов’язків, я хотіла сказати.
Не кваплячись, інспектор Ніл наказав їй у всіх подробицях описати ранковий ритуал приготування чаю для містера Фортеск’ю. Філіжанка