Він аж підстрибнув від нетерплячки.
– Виявимо до них належну гостинність, а потім вони самому губернатору замовлять за мене слівце, а там… чого на світі не буває?!
Його дружина раптом відчула мороз, що пощипував її крізь тонкий домотканий одяг. Вона поспішила до дверей, крикнувши через плече:
– У такому разі поквапся.
А Нарові вже мчав у тому напрямку, де приземлився корабель.
Ні холод цього світу, ні його порожні та похмурі простори не турбували генерала Гена Прітчера. Втім, як і злиденні околиці, чи спітнілий від завзяття селянин.
Корабель, залишений у космосі, за звичайних обставин міг дати собі раду, але все ж таки він особисто почувався не надто впевнено. Звичайно ж, відповідав за цей крок Ченніс. Прітчер подивився на молодого чоловіка і зауважив, як той весело підморгує у бік щілини в хутряній переділці, де на мить з’явилося зацікавлене жіноче обличчя.
Що ж, принаймні Ченніс поводився абсолютно невимушено. Цей факт Прітчер відзначив із якимось сарказмом. Усе поки що йшло не так, як спланував Ченніс. А тим часом браслети на їхніх зап’ястях залишалися єдиним засобом зв’язку з кораблем. Раптом господар широко всміхнувся, кілька разів схилив голову й улесливо сказав:
– Шляхетні лорди, я з превеликою радістю насмілюся вам сказати, що мій старший син – хороший, достойний хлопець, якому лише моя бідність не дає змоги здобути добру освіту – звістив мене, що незабаром прибудуть старійшини. Сподіваюся, що перебування тут було для вас приємним, як і мої скромні побутові умови, які можу собі дозволити – позаяк я бідний, хоч і працьовитий, чесний і скромний фермер, це вам тут будь-хто підтвердить.
– Старійшини? – невимушено поцікавився Ченніс. – Це головні люди у вашому регіоні?
– Так, шляхетні лорди, і всі вони чесні та гідні люди, бо все наше село знане на Россемі як справедливе і праведне місце – хоча життя тут важке, і врожаї на полях та здобич у лісах – мізерні. Можливо, ви, шляхетні лорди, скажете старійшинам про мою повагу до мандрівників і, може, станеться так, що вони виклопочуть для мене новий фургон, бо старий уже ледь повзає, а лише від нього залежить наш прожиток.
Він дивився на них із таким смиренням і напруженням, що Прітчер поблажливо кивнув, як і належало «шляхетним лордам», якими їх тут вважали.
– Повідомлення про вашу гостинність досягне вух старійшин.
Потім вони ненадовго залишилися наодинці, і Прітчер скористався цим моментом, щоб поговорити з Ченнісом, який вже явно почав куняти.
– Мені не дуже подобається ця ідея про зустріч зі старійшинами, – сказав він. – Ти маєш якісь думки щодо цього?
Ченніс начебто здивувався.
– Ні. Що саме тебе турбує?
– Мені здається, ми маємо тут важливіші справи, ніж привертати до себе увагу.
Ченніс квапливо заговорив тихим, монотонним голосом:
– Для того, щоб зробити наступні кроки, нам, можливо, необхідно буде привернути