Розділ 1
Мене звати Робінетт Броудгед. Та попри це я чоловік. Мій електронний аналітик (я зву його Зіґфрід фон Психіатр, хоча то не його ім’я. Він робот, тому в нього немає імені) кепкує:
– Робе, чому тебе хвилює, коли люди думають, що ти дівчина?
– Мені байдуже.
– Тому чого ти про це постійно згадуєш?
Мене дратує, коли Зіґфрід згадує мої спомини. Я дивлюся на стелю з підвісними конструкціями та піньятами, а відтак переводжу погляд у вікно. Насправді це не вікно, а рухома голограма прибою на Каена-Поїнт; Зіґфріда запрограмовано на різноманітні речі. За хвильку я відповідаю:
– Не моя вина, що так мене назвали. Моє ім’я вимовляється «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всі говорять його неправильно.
– Ти чудово знаєш, що ім’я можна змінити.
– Якщо зроблю це, – кажу я, впевнений у своїй правоті, – ти твердитимеш, що в мене нав’язлива ідея стосовно виправдання свого роздвоєння особистості.
– Я тобі пораджу лише, – відповідає Зіґфрід із притаманним йому незграбним механічним гумором, – не вживати спеціальних термінів зі сфери психоаналітики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що відчуваєш.
– Я почуваюся щасливим, – у тисячний раз запевняю Зіґфріда. – В мене немає жодних проблем. Чому б мені не бути щасливим?
Знову ця гра в слова. Мені це не подобається. Мені здається, з програмою Зіґфріда щось не гаразд. Він говорить:
– Скажи, Роббі: чому ти почуваєшся нещасним? – Я мовчу. Машина наполягає: – Мені здається, тебе щось турбує.
– Дурниці, Зіґфріде, – відповідаю я з легкою відразою, – ти постійно це кажеш. Нічого мене не турбує.
– Немає нічого поганого у вираженні своїх почуттів, – підлещується Зіґфрід.
Я знову дивлюсь у вікно. Я серджуся, бо відчуваю, як тремтить моє тіло, незрозуміло чому.
– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?
Він щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навіщо я згаяв свій час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всі підстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий і маю гарний вигляд, не занадто старий і в мене є Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти років я не буду старішати. Я живу в Нью-Йорку під Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпечені люди та зірки. Я володію літньою резиденцією з видом на Море Таппан та греблю Пелісейдс. Усі дівчата божеволіють від моїх трьох браслетів, які я отримав за польоти. На Землі живе не так багато проспекторів, навіть у Нью-Йорку. Всі жадають почути від мене про мій політ навколо Туманності Оріона чи Малої Магелланової хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я відвідав лиш одну цікаву місцину, але не хочу розповідати про неї).
– Якщо ти справді щасливий, – говорить Зіґфрід, зачекавши належну кількість мілісекунд на мою відповідь, – чому тобі потрібна моя допомога?
Ненавиджу, коли він порушує ті самі питання, які собі ставлю я. Мовчки соваюся на пінопластовому килимку, прагнучи вмоститися зручніше. Я усвідомлюю, що на мене чекає довгий і нестерпний сеанс. Якби я знав, чому потребую допомоги, вона мені не була би потрібна.
– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?
– Робе, ти сьогодні не вельми говіркий, – відповідає Зіґфрід крізь маленький динамік спереду килимка. Іноді він користується дуже реалістичним манекеном, який сидить у кріслі, стукає олівцем і час від часу глузливо посміхається. Проте я йому сказав, що це мене нервує.
– Чому ти просто не поділишся зі мною своїми думками?
– Бо я зараз ні про що не думаю.
– Розслабся і скажи перше, що спаде тобі на думку, Робе.
– Я намагаюся згадати, – кажу я і замовкаю.
– Згадати що саме, Робе?
– Браму?
– Звучить як питання, а не як твердження.
– Можливо. Нічого не вдієш. Це саме те, що я згадую – Браму.
У мене досить підстав згадувати Браму. Там я одержав гроші, браслети й інші речі. Згадую день, коли я покинув Браму. Це трапилося 31-го дня на 22-й орбіті. Якщо порахувати, то вийде, що я залишив Браму десь шістнадцять років та кілька місяців тому. Через тридцять хвилин після лікарні я не міг дочекатися платні, сісти на зореліт і здиміти звідти.
– Роббі, вголос, будь ласка, – чемно попросив Зіґфрід.
– Я думаю про Шикітея Бакіна, – відповів я.
– Так, ти згадував про нього, пам’ятаю. Ну й що там було?
Я не відповів. Старий Шикітей Бакін, який втратив обидві ноги, був моїм сусідом, але я не хотів обговорювати