– Який іще сон? Ти про що? Та що ти взагалі тут забув?
– Я просто проходив повз, – незважаючи на розуміння того, що все навколо йому просто сниться, Діма все ж змушений був бодай щось відповідати.
– Повз? І куди ж ти, дозволь спитати, йшов?
– Я йшов… Я тут, ем-м… – поруч не було жодного місця, куди б міг направлятися юнак, окрім Лізиного будинку, тому довелося імпровізувати на ходу, що, варто сказати, рідко, коли нормально виходило у Діми, і ще рідше, добре. – Гуляв. Так, я вранці вийшов прогулятися. Мені не спалося просто.
– Тобі не спалося о сьомій ранку? Не розказуй казок хоча б не мені. Я-то знаю, що ти – любитель довго поспати. Тим більше, скажи мені на милість, хто виходить на вранішню прогулянку в сорочці та туфлях?
– Я… Просто, я… – Діма запнувся на півслові, не знаючи, що й відповісти. – Я просто люблю гарно виглядіти. І я… ем-м… вчора просто ліг спати рано, ну, дуже рано. От і не спиться вже.
– Що, сказати нічого? Забрехався, – засміялась йому в обличчя Ліза. – Досить вже мене переслідувати! Це тобі не допоможе.
Єлизавета наостанок окинула Діму повним презирства поглядом. Звичайно, вона розуміла, що він брехав. І це було зрозуміло не тільки по його непевному тремтячому голосу, але і по тому факту, що юнак ніколи вранці не виходив гуляти, крім тих рідкісних випадків, коли у самої Лізи виходило витягнути його на ранкову пробіжку. Але одягнений він був явно не для пробіжки. Побачивши, що під'їжджає автобус, вона розвернулася і пішла, не сказавши більше ні слова. Та слова тут і не потрібні були зовсім. Зате, як тільки вона сіла в автобус і той відправився, а Діма весь цей час проводжав її поглядом, не ступивши й кроку, Лізин батько направився до нього.
– Можна тебе на два слова? – неголосно спитав він, підійшовши до хлопця впритул.
– Так, звичайно. А що ви хотіли? – Діма здивувався вже тому, що Олександр Петрович підійшов до нього, адже навіть коли він зустрічався з його дочкою, цей статний чоловік років сорока рідко, коли розмовляв із Дімою.
– Слухай, я розумію, що моя донька тобі подобається, але я попереджаю, не ходи за нею. Ще раз Ліза розповість мені або мамі, що ти її переслідуєш, і тобі прийдеться несолодко. Зрозумів мене?
– Ще б пак, – Діма стояв з опущеними вниз очима. Він і сам розумів, що недобре вчинив, але хіба ж він знав, що все обернеться таким чином? Хіба ж він міг знати, що знову опиниться в цьому несправжньому світі?
– Дивись мені, я тебе попередив, – сказав наостанок Лізин батько і пішов, а Діма так і залишився стояти наодинці зі своїми думками, і думати про все, що відбувалося з ним останнім часом.
Він мав терміново знайти метод, як визначити, сон це чи реальність, щоб потім знову не потрапляти в схожі ситуації, адже в обох випадках біль була справжньою, як фізична, так і емоційна. І з цими думками він повільно побрів додому.