6 смертних грiхiв. Сила негiдному…. Ярослав Володимирович Савчин

пропав той шум, він вже загинув,

      Труп його там вже спалили,

      А син пропав, без сліду втік.

      То ось героя нашого й не видно, було уже як 10 літ,

      Він не повинен, він убитий, своєю долею,

      І сніг…

      Сніг в душі його понилій,

      Розтопити й дядько рідний вже не зміг,

      Він сам помер, йому все залишивши,

      Про рідних пам'ять його вже все, звела,

      Він все забув, що його карма,

      Не дала похилу плодів,

      І він сам, як пентограма,

      Підвладний чорту тихих гір,

      Ну що ж, живе він, існує,

      У лоні краю тим малім,

      Й рішає він, йти на навчання,

      Стати хоч кимось в цім житті,

      Життя без цілі, то як кара,

      Яка потоне в небутті,

      Так в думках його поганих,

      З«являлись думки оті злі.

      Так він й продав усе довкілля,

      За грош, й поїхав у дозвілля,

      Без пам’яті, та без нічого,

      Тільки снами чувся йому сміх,

      Батька, мабуть, шизофренії його слід.

      Та більш нічого від того не було в ньому,

      Тільки потяг, тільки сміх,

      І слів безправних тих потік,

      Які під час мук повторював кат отих:

      ««Зло не плаче, зло в коморі,

      В праведнім покої,

      Горить свіча оргії. Пал! Пал! Пал!

      Ха, хи, хахахахахаха, пал, ха!!!!»»

      Й все не раз так, все так знову,

      Циклом дурень то казав!

      Хоча доволі так мав змогу,

      Зупинити цей бісів шквал.

      У вбитому парагоні…

      Ну що ж, приїхав він до міста,

      До врат тих сірих та закутих,

      До входу в царство пестрих гір.

      І як там славили міністра,

      За псевдоподії та покій,

      Покій властва в городі клятім,

      В джахмарії мафії, слова летіли як той дим,

      Й університетів там було багато,

      В надії тут хоч кимось стати,

      Пішов він входити в мінідержави,

      Де кат науки за катами,

      Тільки гроші і гребли…

      Ну що ж йому прийшлось робити,