Доїхали швидко. До Андрійчиного будинку на Спаській було зовсім поряд. Якщо автівкою їхати. Двері хлопець відчинив своїм ключем. В Петровій кімнаті негучно співав «Океан Ельзи». А сам він на кухні розмовляв з кимось телефоном.
– Андрію? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожій. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.
– Це квартира Коваленків? – кахикнув поліцейський.
Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.
– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобілку. – Що сталося?
– Та все нормально, пане Петре, – мовив поліцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибраній квартирі. – Тут он який трапунок трапився…
І коротко розповів про бійку в Дикому Саду.
– Коротше, дякую вам за брата. Сміливий і кмітливий боєць росте.
Петрусь в усмішці аж розплився від задоволення. А потім вони вдвох сиділи на старому дивані й Андрійко, захлинаючись, ще раз оповідав Петрусеві про події цього грудневого вечора.
– От тільки поліція, здається, мені не повірила, коли я про блискавки з посоху розповів. А ти мені віриш?
– Я тобі, дружище брате, звісно, завжди вірю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.
– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалі чогось виляти почав: не було, каже, ніякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усім!
Глава третя. Пригоди розпочинаються
Андрійко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому ніхто не вірить. Навіть рідний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що він бачив та чув, але не усвідомив.
Але хлопець відкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так він і робив. Бо вірив старшому брату. На відміну від того.
Мамі, звісно, вони нічого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого їй зайвий раз хвилюватися та оті самі погані думки притягувати. І так їх вистачає. Татко он ніяк не оклигає.
…І Андрійко щосили погнав від себе поганючі думки.
Він стояв біля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звідси він вирішив розпочати своє власне розслідування. Сире повітря було холоднішим, ніж учора, і сколочена трава на місці бійки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся їх, колупаючи носками черевиків, ніщо цікавого не знаходив.
Раптом під ногами щось зблиснуло. Андрійко рвучко нахилився і, не знімаючи рукавичок, витягнув з торішнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дістав з кишені носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.
На його долоні, обтягнутій рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кіммерійський!? Археологи проґавили? Але ж ні! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.
На камені сріблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна річ.
Андрійко покрутив перстень у руці.