Усі, й робітники, й червоноармійці, мерщій заюрмились навколо пня – і змовкли.
Аж перегодом:
– Що ж се таке?
– Что это?
Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рівне і темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провів через усі річні кільця.
ДЕСЬ НА ДНІ
Лаврін із синами збирались до млина. Слава Тобі, Господи, схаменулися більшовики, дозволили торгівлю, і голод минув.[3] Цей рік удався врожайним, тож є що змолоть, буде що й продать.
Уже як зібралися і лишилось сказати «вйо!» – прибіг Стець, п’яничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнині. Лаврін шевцював, а Стецеві наказав, щоби не приходив більш: доволі робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибіг: либонь, десь дістав копійчину.
Не довго загаявшись із Стецем, Лаврін сів на воза і, як завжди, спершу повагом перехрестився сам, а потому батогом перехрестив дорогу.
Їхали спилюженим путівцем, слухаючи жайворонка, самі курникаючи щось під ніс… Аж раптом на якійсь вибоїні хура гицнула! та так, що Лаврін охнув й обм’яклим лантухом посунувся і впав у куряву, стогнучи від болю. Сини зіскочили, підняли батька, поклали на мішки й поїхали далі. Однак Лаврін усе ойкав і ойкав, урешті ж:
– Ні, хлопці… діла не буде… Повертай на Демидівку… до Настки.
Баба Настка була відома трохи не на півгубернії. І костоправка, і зільниця, і молитвениця. А ще знали люди – хоч, мабуть, ніхто не бачив, – буцім у неї щоп’ятниці з чола й долонь текла кров. Тож у п’ятницю баба Настка не лікувала й не шептала, тільки сиділа сама перед образáми, і так до суботи, коли кров припинялась. А сьогодні, як на те, – п’ятниця. Чи ж не доведеться мучитись аж до завтра?
Проте поїхали на Демидівку.
Ще перед селом, на горбку, де донедавна височів хрест у стрічках і рушниках, а тепер тільки чортополох, сидів чоловік, закіптюжений на виду і в засмальцьованій робі. Сидів та спрокволу потягував цибуха. Як забачив чужого воза, здалека зневажливо дивився на приїжджих та все посмоктував цибуха.
– Що, до Настки? – насмішкувато випустив дим, навіть не ждучи запитання. – Туди! – махнув ліворуч люлькою. – Та тільки ж вона нічого не зна, дурить вас, темних. Їй аби гроші. Е-ех, ще прийдуть часи… Повертай у волость, до лікаря!
«Це, видко, той, з комнезаму[4]», – здогадався Лаврін. Бо дійшла і до нього чутка, що за намовою такого-то голодранця хотіли Настку розстріляти разом із черницями з поблизького монастиря, та селяни як довідались – переховували. Так було раз, і вдруге, а втретє якийсь партієць, якесь там їхнє велике цабе сам шукав бабу Настку, аби запомогла. То як видужав, наказав своїм прихвосням не займати її.
В’їхали в Демидівку. Хоч тут хлопці вперве, але не блудили: то на цій вулиці, то на тій люди безмовно показували дорогу, бачачи – се не з їхнього села, і старий на возі лежить. Розігнеться, прикладе долоню до лоба і тільки – туди. Без слів,