Якщо ви згодні на ці умови, відправте письмову відповідь з ким-небудь сьогодні о пів на восьму вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані близько ста ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробку.
Ваш посланець покладе відповідь у цю коробку і негайно повернеться до міста.
Якщо спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, ви більше не побачите вашого хлопчика.
Якщо заплатите, як ми цього вимагаємо, він повернеться до вас живий і здоровий через три години. Ці умови є остаточними, і, якщо ви їх не приймете, ніяких подальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.
Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже хотів рушати, а хлопчисько підходить до мене і каже:
– Чуєш, Зміїне Око, ти казав, що мені можна гратися у розвідників, поки тебе не буде.
– Грайся, звичайно, – відповідаю. – І містер Білл з тобою пограється. А що це за гра?
– Я розвідник, – пояснює Вождь Червоношкірих, – і мушу скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло бути індіанцем. Я хочу бути скаутом.
– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, містер Білл допоможе тобі зірвати плани цих прикрих дикунів.
– А що я маю робити? – питає Білл, позираючи на хлопчину.
– Ти будеш моїм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доїду до укріплення?
– Краще розваж його, поки здійсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.
Білл став рачки, і в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.
– А далеко звідси до того укріплення, хлопче? – питає він хрипким голосом.
– Дев’яносто миль, – відповідає той. – І треба поспішати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!
Розвідник стрибнув Біллові на спину і копнув п’ятами в боки.
– Заради Бога, – каже Білл, – повертайся, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану і добре тебе вгрію!
Я попрямував до Поплар-Кову, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили на закупи. Один сказав, що чув, ніби всенька Вершина сумує, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що мені треба було знати. Я купив тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа до поштової скриньки і пішов. Доглядач сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста.
Коли я повернувся до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я дослідив околиці