Убивство у Мюнхені. По червоному сліду. Сергій Плохій

зайшов чоловік, який відрекомендувався Георгієм Авксентійовичем. Сташинський ніколи не знав ні його прізвища, ні посади у спецслужбах. Він згадував: «У колах КДБ заведено так, що, говорячи з людиною, ви достеменно не знаєте, яку посаду вона обіймає». Куратор у Східному Берліні попереджав, що з ним зустрічатиметься «сам начальник КДБ». Може, це він, хто зна? Хто б це не був, він справив сильне враження на Сташинського. Йому було трохи за сорок, на звичайного чекіста схожий не був. «Я дивився на нього весь час як на аристократа, він був такий спокійний, сидів коло мене, висловлював свої думки таким незворушним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено… Можна було легко помітити, що він звик давати накази, що він обіймав у КДБ одне з перших місць», – розповідав Сташинський[62].

      Згідно з розсекреченими біографіями працівників КДБ, людину, яка справила на Сташинського таке враження, звали Григорій Іщенко. На вигляд він був молодшим за свій вік: у його особовій справі роком народження значився 1910-й. За кілька місяців після цієї зустрічі йому виповнилося п’ятдесят. Походження він був звичайного, жодної блакитної крові. Іщенко народився в робітничій сім’ї у станиці Кримська на Кубані. Попри українське прізвище, він вважав себе росіянином – у цьому, можливо, відлунила радянська національна політика: на початку 30-х Сталін позакривав усі українські установи на Кубані й викорінював український дух. Це відбувалося у розпал голоду 1932–1933 років, який боляче вдарив по українському населенню Кубані. Голод списали на опір селян радянській владі, нібито інспірований націоналістами. Невдовзі всіх кубанських українців почали записувати росіянами.

      Аристократичні манери Іщенка маскували його сирітське минуле. Батько Іщенка помер 1919 року під час громадянської війни, коли сину виповнилося всього дев’ять років. У той час Кубань була оплотом Білої армії генерала Денікіна. У дванадцять років Георгій почав сам заробляти на хліб. Ще підлітком він опанував ремесло чоботаря, але школу зміг закінчити аж у двадцять шість років. На той час він уже був комуністом і робив кар’єру. Під час голоду Іщенко навчався в партійній школі у Ставрополі. Після партійної школи Іщенко лишився у Ставрополі і працював головою профспілки м’ясокомбінату.

      Кар’єрний стрибок Іщенка припав на 1937 рік – у сталінських чистках тоді загинули десятки тисяч управлінців різного рівня. Репресії відкрили двері нагору молодому поколінню радянських діячів. Саме тоді почали свій шлях у партійній ієрархії Леонід Брєжнєв, Володимир Андропов і Костянтин Черненко, які вийшли на перші ролі у 60–70-х роках. Так само й Іщенко. За рік він піднявся від інструктора обкому партії до секретаря з ідеології П’ятигорського міськкому партії, змінивши поступово чотири посади. У 1939-му успішного функціонера перевели на роботу до наркомату внутрішніх справ, невдовзі він очолив п’ятигорське міське управління НКВС. Восени 1942-го, коли місто окупувала німецька армія, Іщенко евакуювався на схід, але вже на початку 1943-го повернувся у звільнене місто. Після війни його відправили