Раптом невимушена атмосфера змінилась напруженням. Щось зламало кілька гілок в хащі. Чоловіки дістали мечі та приготували ся до оборони. Я не люблю зброю, тому просто приготував ся. Я наважив ся крикнути:
–
Хто тут? Вийди, щоб ми тебе бачили.
Після мого крику, хто б то не був, втік в глиб.
–
Що сталось? – Кънязь якраз повертавсь, тому прибув в одну мить.
–
Хтось там був. Він втік після мого крику. Я думаю не требу хвилюватись. Якщо це звір, він не підійде близько, поки горить вогонь.
Я підійшов ближче до князя і мовив вже тихо:
–
Та все одно, Я б виставив вартових, якщо то не звір.
Так закінчився цей день. Страшно спати, коли не знаєш, що на тебе чатує в хащах, але треба виспатись. По переду ще довго дорога.
12 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 2:96
Цей день знову пройшов в дорозі. Спочатку добрий сніданок, а потім дорога, дорога, дорога. За виключенням кількох зупинок для того, щоб попоїсти. Навіть випадок з шелестом повторився. Це було трошки дивно. Можливо нас хтось переслідує, а можливо просто збіг. Хоча завтра і свято, День Лели, але доведеться відсвяткувати його в дорозі. Зупинятись нам не варто.
15 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 2:84
Я кілька днів не робив ніяких записів. Тому що записувати було нічого. Все таж дорога. Нічого нового. До сього дня. Після привалу для сну, як завжди розвели багаття та стали готувати їсти. І тут знову шелест. О, Я забув сказати, всі дні шелест в чагарниках не зникав. Як тільки ми ставали на ніч, він давав про себе знати. На цей раз ми дізнались що це було.
Я сидів біля поставленого намету та чекав на нашу вечерю. Вѣдана була нашим поваром. Готувала вона відмінно. Брати розважались якоюсь грою, суть якої Я й досі не можу зрозуміти. Можливо треба просто раз зіграти. Старший брат та Добровлада (так звали його вѣсту) пішли прогулятись. І їм треба було зостатись на самоті, щоб поговорити на різні теми, на які вони не можуть спілкуватись в присутності інших. Къназь пішов перевірити своїх людей. Мати Добровлади вправлялась з дітьми. Хоча й наступний після Добровлади хлопець був всього на всього на одне лѣто менший, а найменший з них на 5 лѣтъ, мороки з ними вистачало.
Вѣдана чомусь постійно насипала мені першому. А також, Я став помічати, останнім часом, блиск в її очах, та як вона червоніє коли довго дивиться на мене, а Я помічаю це. Хм… дівчина вона добра. Та зараз не про це мова. Ми, ті хто був при багатті, вже трапезнічали як в чагарниках роздавсь тріск. Я цого чекав, тому одразу сказав всім мовчати. Тихенько почав наближати ся до заростів. Підходячи ближче, в один момент Я помітив блиск очей. Я вже десь бачив такі очі. Вони точно не належали людині.
–
В нас є якесь м’ясо?
–
Є. Курятина. – Відповіла Вѣдана.
–
Давай.
Вѣдана швидко витягла з мішка біля воза курячу тушку та дала мені. Я продовжував підходити з тушкою, при цьому примовляв,