– Шкури бебриків? – перепитала я машинально.
– Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…
Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.
– І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.
Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.
З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.
– Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?
Оберон мовчав.
– Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?
Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.
– Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.
Я пожвавішала:
– Може, видати принцес заміж за людожерів?
– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.
– А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?
– Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.
– А якщо принц, приміром, удівець?
– Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.
У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)
На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)
Та головне – надія є. Маленька, але є.
– Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?
Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?
– Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього