– Снідати будемо?
– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!
– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.
– Ясно… – пробурмотіла я.
– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.
– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.
– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.
– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?
– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.
– Весело… – сказала я ошелешено.
– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.
– Згодна.
Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:
– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.
Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…
– Ти готова?
– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.
Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…
За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.
У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).
– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.
– Навіщо?
– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.
Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.
Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.
– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…
– Що?
– Нічого…
– Боїшся?
– Хто – я?!
– Ну от і чудово…
Він