– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклі так спекотно?
Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики – полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактик8.
– Ще й як спекотно, – згадавши усе це відмахнувся Тар.
– І коня загубив? – похмурішав Могила. – Невже втратив товариша?
– Та ні, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткіше, мій хоробрий Махане.
Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:
– Його раніш, наче, по-іншому звали?
– Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.
– Ну, то поїхали, – довговусий вправно заплигнув у сідло. – Розповіси.
– Поїхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.
– А що таке, йогі-го, той Махан? – трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.
– Ковбаса, – усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. – З особливо боягузливих коней.
Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!
Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.
«До столи-и-ці за-ві-та-ли
І Султа-а-на при-ві-та-ли,
Привезли йому пта-хів,
Чайок білих в сто ряді-ів.
Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,
Гарно бу-уло, та від-пли-ли,
Гей, розгні-і-вався Султан,
Гей, раді-і-в козацький стан,
Приспів!
Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,
Угорі гілля, хви-иль-ля…».
– Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось із подорожників.
– Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… – прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.
Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.
– Бачу, тобі вже краще, – підпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усміхаючись. – Мабуть, у нечистих свої ліки. А я от вирішив із хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою,