Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних. Юрій Моро.

та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): – Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не зміг відрізнити – до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся – то водорості, шкіра – наче пелюстки квітів, а піт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона – квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може – щур, може – дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.

      – Далі, – наказав Тар, відчувши майбутню паузу.

      – А далі вона зникла, – Пухнастий облизав носа. – Іван з товаришами вийшов лише за сімдесят п’ять подихів вітру та… Навряд, треба все перелічувати. Й ми повернулися на Січ. Мене по дорозі, і вже на Січі, розглядали, відчиняли пащу, постійно нервово балакали. Все. Я скінчив.

      – Ну, – Тар почухав лоба. – Як я і гадав. Добре, що пані мавка тобі вуха на вузла не замотала і не наказала бігти задки, доки у тебе скінчаться цифри у підрахунку вітрів.

      – Справді не знаю, чому кинувся на неї, – задумливо прохрипів Пухнастий.

      – Бо ти – ярчук, а вона – мавка. Які тобі ще треба пояснення? Годі. Ставайте разом, – наказав Тар Пухнастому і Махану.

      – Може, мені мову, йогі-го, господарю…

      Та кінь не встиг договорити. Йому, як і собаці, у пащу влетіла синьо-зелена пара.

      Уламок ХІІІ. Повітряний кінь

      – Розповідати дяку про мавку, поки що не треба. Я маю сам із нею поговорити.

      Тар говорив уголос, дивлячись на Махана, що інколи переривчасто фиркав під носа. Пухнастий же вмостися спати біля ніг Тара, інколи перекидаючого хвоста зі сторони в сторону.

      Повіяв вітер. Князь традиційно облизав пальця та підніс угору. Відчувши прохолоду з потрібного йому боку, він продовжив роздуми уголос, дмухаючи люльку.

      – От і добре. Тепер треба відбути до Королівства Кригогір. Сили на подорож туди й назад мені має вистачити. Може, й більше. Я поки не знаю, який в цього тіла магічний потенціал. – Тар оглянув себе знизу догори. – Питаєш, Махане, навіщо мені на північ? – продовжував князь свої роздуми. – А тому, що мавка зі мною балакати не стане, а мені треба точно знати, якої вона породи. Ці голі гарнюні, невідомо навіщо, охочі до міжвидової мімікрії. Отож, відрізнити мавку-покоївку від мавки-злодюжки або ж мавки-неупередженки тільки за зовнішнім виглядом не вийде. Я маю бачити її справжню природу, а тому мені необхідний окуляр Ганса. Махане?… Та що ж це я?! Тьху.

      Тар зрозумів, що кінь йому не відповість і він марно йому це все розповідає.

      – Бісове ребро, я починаю вкриватися людськими пристрастями, –