Узяв кухар коробочку, сказав гномові «спасибі», поліз назад у кухню. А там управитель.
Узяв кухар коробочку, постукав у неї пальцем і каже:
– Ану, люба, збери мені їжі на дорогу!
І де не взялася – з’являється торбина, а в ній усяка-всяка їжа. Сподобалося це кухареві, він іще дечого зажадав, і все йому було. Управитель навіть рота роззявив.
– Ну й коробочка! – каже. – Де взяв таку?
Кухар сказав де. Потім уклонився й пішов. А управитель подумав: «От би і мені таку коробочку! Я вже підлещуся до цього гнома, замолю свій гріх! Треба скоріше баранини наварити!»
Наварив він баранини, сів та чекає на гнома, а того, як на те, нема.
– Гей, підпічнику! – покликав управитель. – Заходь, любий, на гостину!
Почув це гном, виліз.
– Чого хочеш? – каже. – Їжі в мене вистачає – мені кухар на тиждень дав.
– А ти свіжого покуштуй, – умовляє управитель. – Може, дужче сподобається.
Скуштував гном свіжого.
– Спасибі, – каже. – Смачно. Ходімо, я тобі віддячу.
Полізли вони під піч. Схопив управитель коробочку та скоріше назад – у кухню. Навіть не подякував – так поспішав. Побіг швидше до пана і давай хвалитися, що зараз у них усе буде, чого вони захочуть. І давай гамселити в коробочку. Тільки стукнув, а звідти як вискочить гном із залізною палицею й ну періщити пана з управителем. До нестями побив. А сам одразу зник. І коробочка також зникла. Тільки їх і бачили.
Найдорожче – це сіль
Болгарська казка
Один цар мав три доньки-красуні. Цар їх дуже любив, піклувався про них, дбав, щоб вони стали добрими й розумними.
Хотів він видати доньок заміж в інші царства і мати більше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:
– Скажи мені, донечко, як ти мене любиш?
– Люблю тебе, як золото, тату! – відказала дівчина.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, доню, – питає він середульшу, – як ти мене любиш?
– Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камінці! – відповіла та.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де матимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішне. А ти, дитя, як мене любиш? – спитав найменшу.
– Я, тату, люблю тебе, як сіль! – відповіла найменшенька.
– Як сіль? – закричав цар, аж голос у нього затремтів. – Ти мене зовсім не любиш, а я ж так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти мені не дочка, йди геть звідси, щоб я й не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна!
Цариця, коли це почула, дуже злякалась, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося. Хотіла вона все владнати, як і кожна мати, що любить своїх діток. Проте цар і слова не дав мовити, вигнав найменшу доньку.
Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж своїх старших дочок у багаті царства, як того і хотів, поріднився з відомими володарями. А про найменшу доньку геть забув, навіть імені її не згадував.