На лезі радості. Валентина Михайленко

скажіть мені, що воно таке? Читаю ж книги, журнали російською мовою – і нормально сприймаю. Та варто побути в Києві день-другий, поштовхатися по магазинах і базарах, як кислою оскомою осідає на серці ота «сталічная» мова. І вже хочеться швидше додому, аби почути рідне слово. Хай навіть із домішками суржику. Славко з мене сміється, зве націоналісткою. Та й на роботі дехто. Але що з дурних візьмеш? Хіба ж мало таких, кому все одно – як говорити, в якій країні жити. А тоді плачемо, що все у нас погано. А як же воно буде добре, коли нехтуємо своїм, а чуже беремо за взірець? Чи де є таке у світі?!

      Минулого року я лікувала свій гастрит у санаторії в Трускавці. Що то вже насолодила слух добірною українською! А яка там шляхетність у поводженні…

      З такими роздратованими думками трошки примруженими очима спостерігала за сусідкою навпроти. Вона самозабутньо поринула в детектив Дарії Донцової «Чудеса в кастрюльке». Та час від часу, відірвавши очі від книги, закладала в неї якусь фотографію і довго з легкою усмішкою затуманено дивилась у вікно, мрійливо зітхала.

      Мимо саме пробігала чергова лоточниця з пакою різнокольорових газет. Дівча потягнулося до сумочки за гаманцем:

      – Дайтє мнє, пажалуста, гараскоп на ету нєдєлю.

      І ця теж! «Та ну їх к бісу, – раптом розсердилась я, – нехай собі розмовляють, як хочуть. Скоро буду вдома із Сашком і Мариночкою…»