Якщо вже йдеться про персони повстанських отаманів, які радянською історіографією були зведені до рівня політичних бандитів і імена яких згадувалися лише в негативному контекcті, то ще в 90-х роках величезну пошукову та публікаторську роботу з повернення повстанських ватажків у героїчний епос революції здійснив Р. Коваль. Він є автором численних публікацій на цю тему. Тільки в одній з них – «Отамани гайдамацького краю» – було наведено біографії 33 отаманів. Р. Коваль і сьогодні плідно працює, досліджуючи повстанський рух. Популярністю користується розвідка Р. Коваля про отамана Зеленого (Д. Терпила), яка тричі перевидавалася і доповнювалася. Саме з підказки Р. Коваля тема повстанства набула художнього відтворення у творах В. Шкляра, роман якого «Чорний ворон» теж кілька разів перевидавався і перекладався іншими мовами та був номінований на Шевченківську премію. Повстанські сюжети надихнули й багатьох інших митців. Зокрема відзначу «Український вузол. Війна з Росією» Ю. Дмитренка-Думича. Автор назвав книжку романом-мозаїкою, в якому художню оповідь поєднано з численними фрагментами документів і свідчень очевидців. Головні герої роману – махновці. Вони і в центрі кіноповісті О. Михайлюти «Вольниця», а також документальної повісті О. Скрипника «За золотом Нестора Махна». Дуже інформативною і написаною з особливим щемом вийшла книжка двох авторів з Гуляйполя, В. Яланського та Л. Верьовки, – «Нестор і Галина». У дарчому написі автори визначили її жанр так: «…наша книжка виткана, мабуть, більше на емоціях: то гуляйпільський біль (і вчорашній, і сьогоднішній)». Нарешті згадаю і роман-хроніку М. Іванченка «Дума про вільних козаків», події якої розгортаються у 1917–1922 рр. на Звенигородщині.
А як сьогодні реагує на повстанську проблематику академічна історіографія, які завдання стоять перед сучасними дослідниками, чим відрізняються їх інтерпретації від інтерпретацій попередників з уже далеких 90-х років? Насамперед це розширення тематичного і хронологічного поля. Якщо у 90-х роках ХХ ст. історія Української революції передавалась переважно через політичні та соціальні сюжети, то сьогодні в них активно вплітаються військові. Якщо радянська історіографія активно використовувала парадигму громадянської війни, то сучасна українська – говорить про російсько-українське військове протистояння, яке почалося з оголошення Раднаркомом РСФРР на початку грудня 1917 р. війни Українській Народній Республіці. Невдачі українського державотворення насамперед пов’язані з зовнішньою агресією, білою і передусім червоною. Повстанський рух відігравав важливу роль у стримуванні цієї агресії у 1919–1920 роках. Зверну увагу на видану в 2016 р.