Ґеральт вилаявся собі під ніс. Кипарисовою алейкою йшли до нього двоє рицарів. Першого він упізнав відразу, бо велику бичачу голову на сніжно-білій яккі не можна було переплутати з жодним іншим гербом. Другий рицар, високий, шпакуватий, з фізіономією шляхетно-гострою, наче вирізаною з граніту, мав на блакитній туніці третину золотого лілейного хреста.[43]
Зупинившись на відстані двох кроків, як наказував придворний ритуал, рицарі вклонилися. Ґеральт і Регіс вклонилися навзаєм, після чого вся четвірка витримала наказане рицарським звичаєм мовчання, що мало тривати десять ударів серця.
– Панове дозволять? – представив свого товариша Бичача Голова. – Це барон Пальмерін де Лаунфаль. Мене, як панове, може, пам’ятають, звати…
– Барон де Пейрак-Пейран. Як би ми могли забути.
– Ми маємо справу до пана відьмака, – перейшов до суті Пейрак-Пейран. – Стосовно, скажімо, професійних питань.
– Слухаю.
– Віч-на-віч.
– Я не маю секретів від пана Регіса.
– Але шляхетні пани, напевно, їх мають, – усміхнувся вампір. – Тому з вашого дозволу я піду огляну оту-он мальовничу альтанку, очевидно, храм для медитацій. Пане Пейрак-Пейран… Пане де Лаунфаль…
Вони обмінялися уклонами.
– Перетворююся на слух, – перервав мовчання Ґеральт, навіть не думаючи вичікувати, коли промине десятий удар серця.
– Справа, – Пейрак-Пейран знизив голос і полохливо роззирнувся, – у тому суккубі… Ну, у тій нічній марі, що відвідує чоловіків. Яку вам княгиня доручила прикінчити на смерть. Чи багато вам за забиття тієї примари обіцяно?
– Вибачте, але то професійна таємниця.
– Це очевидно, – відізвався Пальмерін де Лаунфаль, рицар із лілейним хрестом. – І гідною є ваша позиція. Воістину, боюся я, що зневажите ви мою пропозицію, але, не зважаючи на те, пропозицію цю я складу. Відмовтеся від того контракту, пане відьмаче. Не шукайте суккуба, облиште його в спокої. Нічого не говорячи про те ані панянкам, ані княгині. І, честю клянуся, ми, пани з Туссану, переб’ємо ціну панянок. Клянуся в тому нашою гідністю.
– Пропозиція, – холодно промовив Ґеральт, – і справді надто близька до зневаги.
– Пане Ґеральте, – Пальмерін де Лаунфаль мав обличчя суворе й серйозне. – Скажу вам, чому ми насмілилися на цю пропозицію. Була поголоска про вас, начебто ви вбиваєте винятково тих потвор, що є загрозою. Реальною загрозою. Не уявною, що береться від незнання чи упереджень. Тож дозвольте так вам сказати, що суккуб не загрожує й не шкодить нікому. Так, просто навідує людей у снах… Час від часу… І трохи мучить…
– Але винятково повнолітніх, – швидко додав Пейрак-Пейран.
– Дами з Туссану, – сказав Ґеральт, розглядаючись, – не були б раді, довідавшись про цю розмову. Як і княгиня.
– Ми абсолютно з вами погоджуємося, – пробурмотів Пальмерін де Лаунфаль. – Тактовність тут є умовою, для всіх