Після коротких роздумів вона наважилася на друге.
Він був таким неясним, отой сон, що повертався, не давав доснити себе до кінця, розвіювався, зникав між іншими снами так, як ниточка зникає й губиться серед основи кольорової тканини. Сон, що зникав із пам’яті, але все одно наполегливо до неї повертався.
Заснула вона відразу, сон наплинув на неї миттєво, ледь вона стулила очі.
Нічне небо, безхмарне, світле від місяця й зірок. Пагорби, на їхніх схилах припорошене снігом виногроно. Чорний і незграбний абрис будівлі: муру із зубцями, стовпа, самотнього наріжного beffroi.[30]
Двоє вершників. Обоє виїжджають у пустий простінок, обоє злазять із сідел, обоє заходять під арку. Але в зяючий у підлозі отвір заходить лише один.
Той, чиє волосся абсолютно біле.
Кондвірамурс стогне крізь сон, кидається на ліжку.
Біловолосий сходить униз, глибоко, глибоко в підвали. Іде темними коридорами, освітлює їх, раз у раз запалюючи скіпки, що стирчать у залізних держаках. Світло від скіпок примарними тінями танцює по стінах і стелі.
Коридори, сходи, знову коридори. Льох, велика крипта, бочки під стінами. Уламки, купа цегли. Потім коридор, що розходиться. Темрява в обох його відгалуженнях. Біловолосий запалює ще один факел. Витягує меч із піхов за спиною. Вагається, не знаючи, яким із коридорів треба піти. Врешті наважується на правий. Дуже темний, завалений сміттям, той стрімко йде вниз. Кондвірамурс стогне крізь сон: її охоплює страх. Знає, що дорога, яку обрав біловолосий, веде до небезпеки.
Одночасно знає, що біловолосий небезпеку шукає.
Бо то його фах.
Адептка перекидається з боку на бік у ліжку, стогне. Вона сняча, вона снить, вона в онейроскопічному трансі, раптом вона пророче розуміє, що станеться за мить. «Увага! – хоче вона крикнути, хоча знає, що крикнути не зуміє. – Увага, обернися!»
Стережися, відьмаче!
Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово серед пітьми, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.
Розділ 3
Коли на своєму току глухарі,
Світанок стрічаючи, крилами б’ють,
Звичаєм шляхетним в обіймах зорі
Паруються жадібно, радісно мліють.
Сказать тобі хочу, кохана моя,
Кохання є святом веселим,
Дарує нам гру й насолоду буття,
Тому і єднаємо наші життя.
Хоча так він поспішав, так підганяв і так переймався, залишився відьмак у Туссані майже на всю зиму. І які ж були причини? Про те не напишу. Були – і годі про те, немає про що розводитися. А