Автобусний роман. Ірина Хоменко

водій. І не тому, що він був гарний, хоча це теж дуже важливо, а тому, що був зосереджений та серйозний. Ну такий вже серйозний, аж сміх розбирав! Він вів свій автобус так, немов був десь у космосі, і від нього одного залежало щось таке важливе і секретне. Його брови були похмуро зведені, а він сам прямо вгризався у кермо. Обличчя смішне, бо ця, аж надмірна, зосередженість додавала йому кумедності.

      – Ой, ой! Як він у те кермо вдавився! – нарешті помітила цього водія і Віка, і почала з нього кепкувати. – Ось, ось, дивись, як вправно! Молодець! Ось так! Ось так!

      Це було смішно. Кожен його рух супроводжувався Вікиною реплікою. Ліна посміхнулась і почала невідривно спостерігати за ним. Водій їй сподобався, і чомусь дуже закортіло, щоб хлопець посміхнувся, подивився на них і засяяв посмішкою у відповідь. І той наче прочитав її думки. Він глянув на них раз. Подивився і відвів очі. Глянув удруге. Затримав на Ліні свій погляд, і куточки його губ почали розтягуватися. Ліна сяяла, мов сонце. Її посмішка була доброю і веселою. Їй здалося, що вона йому сподобалась. Можливо, так воно і було. Водій відвів очі. Його обличчя просвітліло і вже не було таким кумедним. Він глянув на них, веселих, усміхнених, втретє і не витримав. Він не витримав, бо просто не міг не посміхнутись їм у відповідь. Просто не міг.