Дівчина здавалася зовсім молоденькою – худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всі боки, і очима-гудзиками, як у справжньої мишки. Але губи її були червоними і повними навіть без помади, і це надавало їй незвичайної, якоїсь зворушливої сексапільності.
Антон підвівся і поплентався за Анжелікою у її квартиру. Слухняно зайшов у ванну кімнату, помив руки і обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився – не міг.
Ліка, поставивши на плиту чайник, діставала з навісної шафки чашки.
– Давайте поп’ємо чаю, і ви розповісте, що сталося.
Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стілець і, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих сліз, але напруга, яку тримав у собі з моменту, коли побачив свою потопаючу в крові любов, повинна була знайти вихід, інакше його могло розірвати на дрібні частинки. А може, краще б розірвало – витерпіти такий біль може не кожен.
Ліка отетеріло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну – вона навіть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий і сильний, ридав, як маленький, схлипуючи і голосячи:
– Її вбили… Розумієте, я любив її, а її вбили! А я там був, і вона подумала, що це я… А це не я! Ми дитину чекали, а тепер і вона…
Голос його був низький і глибокий, тож зовсім не в'язався з незрозумілим лепетанням.
«Треба ж, здається таким сильним, а насправді…» – не закінчила думку, бо який Антон насправді, не знала. Присіла на краєчок стільця і, ледве торкаючись, погладила несподіваного гостя по плечу. Противно залоскотало у носі, і дівчина часто-часто закліпала своїми довжелезними сірими віями.
– Якщо я вас правильно зрозуміла, когось убили, і ви опинилися на місці злочину. Так?
Антон закивав, не піднімаючи голови.
– Це була ваша дружина?
Він затряс головою з боку в бік.
– Наречена?
Знову кивання.
– Це ви її вбили?
Він подивився на неї очима, сповненими жаху, і похитав головою: як вона могла таке подумати!?
– Ага… Добре… Я тільки не зрозуміла, хто подумав, що це ви? Ну, та байдуже. Я зараз спробую зателефонувати Лавру… Лавру Георгійовичу… Він, правда, у Сполучених Штатах, дорого, але що вже тут зробиш…
Ліка знайшла номер у мобільному і стала натискати кнопки на стаціонарному телефоні.
– Так дешевше, – пояснила незрозуміло кому.
– Альо, альо! Лавр… Георгійович? Тут ваш друг… Антон прийшов. Так, пустила. Каже, вбили його наречену… Ні, не він убив, хтось інший… Але думають, що він. Що?… Коли?… А, добре. Ні, він не може… Він… трохи засмучений…