– Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловіка наступного ранку. Вона саме підсмажувала бекон на сніданок. Тед був у сусідній кімнаті, дивився новий випуск телепрограми про тварин і їв «Твінклс». Так називалися пластівці фірми Шарпа, їх Трентони отримували безкоштовно.
– Що? – пробурмотів Вік, не відводячи зосередженого погляду від спортивного розділу газети. народившись у Нью-Йорку, він досі не піддавався загальному божевільному захопленню «Ред Сокс»[3], проте відчув мазохістське задоволення, дізнавшись, що «метс»[4] украй провально розпочали сезон.
– Ковдри з Тедової шафи. Вони знову лежали на кріслі, і дверцята були відчинені, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав їх туди?
– Не я, – відповів Вік, перегортаючи сторінку, – там смердить, як на нафталіновій фабриці.
– Дивно. Мабуть, він сам поклав їх назад.
Вік відклав газету і глянув на неї.
– Про що це ти?
– Пам’ятаєш той страшний сон?
– Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке і він от-от помре.
Вона кивнула.
– Ковдри здалися йому якимсь ніби…
Вона знизала плечима.
– Страховиськом, – з усмішкою мовив Вік.
– Ну, щось таке. Тоді ти дав йому ведмедика і запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти ліжко, вони знову були на кріслі, – вона засміялася, – я заглянула, і на мить мені здалося, що.
– Тепер я знаю, звідки він цього набрався, – сказав Вік, знову беручи газету і добродушно підморгуючи дружині. – Три хот-доги, чорт забирай.
Пізніше, коли Вік уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому він поклав ковдри назад на крісло, якщо вони так налякали його вночі.
Тед звів очі. Його личко, завжди таке веселе і жваве, тепер було бліде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних війн». Він малював міжзоряну їдальню і саме розфарбовував Ґрідо[5] в зелений колір.
– Я не клав.
– Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, і тато не робив, і я не робила…
– Це було чудовисько. З моєї шафи, – сказав Тед.
Він знову схилився над своєю розмальовкою.
Вона стояла і дивилася на сина, занепокоєна й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре.
Увечері вона обов’язково поговорить про це з Віком. І розмова вийде довгою.
– Ти ж пам’ятаєш, що тобі казав тато, – говорила вона тим часом, – чудовиськ не існує.
– Принаймні вдень, – сказав Тед і всміхнувся настільки щиро й чарівливо, що всі її страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся і поцілувала. Але наміру поговорити з Віком не полишила.
Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стів Кемп, і вона забула. А наступної ночі Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», – і що воно сидить у його шафі.
Шафа