Раптом щось гучно вдарило субмарину ззовні, почувся скрип, наче щось залізне скреготіло по корпусу човна. «Звук був такий, ніби величезні ланцюги шкрябали по корпусу човна, наче їх тягло по його поверхні», – згадував Рудольф Центнер, який тоді стояв на варті на посту керування.
Члени екіпажу, які відповідали за горизонтальне стерно субмарини, зчинили тривогу – стерно не відповідало. Центнер перевірив прилади, що показували швидкість та глибину: субмарина сповільнила хід і почала тонути. Вона хиталась та кренилася з боку на бік.
Центнер спостерігав за глибиноміром і доповідав Швіґерові про зміни. Субмарина опускалася все нижче. На глибині 100 футів човен зіткнувся з дном. Тиск на такій глибині не становить небезпеки, але субмарина, здавалося, прикипіла до дна.
Центнер драбиною піднявся в рубку й подивився в одне з маленьких віконець із товстим склом – тільки так можна було оглянути океан навколо, коли човен перебував під водою. Побачене його вразило: сітка з ланцюга та кабелю. «Тоді ми зрозуміли, навіщо потрібні буї», – сказав він. Між буями висіла величезна сталева сітка – пастка для субмарин, у яку й потрапила U-20. Човен тепер лежав на дні, не просто обплутаний сіткою, а притиснутий до дна її вагою.
Потім почувся новий звук: крізь стінки корпусу долинав гул гвинтів. З досвіду вони вже знали, що такий особливий ритм видають гвинти есмінців – «високе гнівне дзижчання». Глибинних мін тоді ще не існувало[161], але присутність есмінців над головою не заспокоювала. Цих кораблів капітани підводних човнів боялися більше за все. Есмінець – диявольський корабель – міг розвивати швидкість у 35 вузлів (40 миль на годину) та робити смертоносні постріли з відстані в милю. Есмінець також міг знищити субмарину, протаранивши її: ніс корабля формою нагадував ніж, і на великій швидкості він міг просто розрізати субмарину навпіл.
Усередині ставало спекотно й тісно. Страх здійнявся в душах, як мул у воді. «Будьте певні, тоді ніхто не співав і не сміявся, – казав Центнер. – Усі думали про свій дім у Німеччині, який ми більше не побачимо».
Такі моменти були найважчими для командира. Швіґер не мав права виказувати свій страх – хоча сам теж боявся. У такому тісному просторі можна діяти лише з упевненістю та спокоєм, інакше страх, що вже й так охопив усіх, тільки посилиться.
– Двигуни на реверс, – наказав Швіґер.
Двигуни озвались, і човен напружився. Сталь заскреготіла об корпус. Звуки гвинтів стали чіткішими.
Центнер спостерігав за індикаторами та приладами на посту керування. «Ті прилади стали для нас усім світом. Я ще ніколи ні на що не дивився з такою надією».
Субмарина повільно почала рухатися назад. Страшенний скрип іззовні не вщухав. А потім раптово субмарина звільнилася.
Швіґер наказав спливати на крейсерську глибину – 22 метри (72 фути) – і давати повний хід. Усі відчули страшенне полегшення, аж доки не усвідомили, що звуки гвинтів нагорі не слабшають. Здавалося, есмінці чітко знають їхнє розташування. Швіґер наказав